Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Білл рушив на Віка, а Вік — на Білла. Одночасно, ніби підкорившись якійсь невимовленій команді, вони стали кидати одне в одного каміння, продовжуючи наступ. Бій навколо припинився, бо всі дивилися на них, навіть Генрі повернув голову до дуелянтів.

Віктор підстрибував й ухилявся, але Білл навіть бровою не повів. Каміння било його в груди, плечі, живіт. Один снаряд чиркнув біля самого вуха, а Біллові й діла не було — він продовжував жбурляти один камінь за іншим, із убивчою силою посилаючи їх у Віка. Третій удар прийшовся Вікові в коліно. Щось хруснуло, і Віктор приглушено застогнав. У нього закінчилися снаряди, а у Білла лишався ще один камінець. Камінь був білим та гладеньким, із прожилками кварцу, а розміром та формою нагадував качаче яйце. Вікторові Крісу він здавався напрочуд важким і твердим. Білл стояв за п’ять футів від нього.

— 3-забирайтеся з-з-звідси, за-зараз же, — сказав він, — інакше я ро-розколю тобі г-голову, як г-горіх. Я н-не ж-жартую.

Віктор зазирнув йому в очі та зрозумів, що Білл дійсно був налаштований серйозно. Не промовивши ні слова, він повернувся до Денбро спиною та пішов у тому ж напрямку, в якому зник Пітер Гордон.

Ригайло та Лось Седлер невпевнено озиралися. Червона цівка збігала з кутика рота Лося, а обличчя Ригайла заливала кров із рваної рани на чолі.

Генрі ворушив губами, але не міг вичавити з себе ані звуку. Білл повернувся до Генрі.

— За-за-забирайся, — сказав він.

— А якщо не заберуся?

Генрі хотів говорити впевнено, навіть нахабно, але в його очах Білл прочитав зовсім інші емоції. Баверз був наляканий. Він піде. Білл мав би відчувати радість від перемоги, але натомість був просто виснажений.

— Я-якщо не за-заберешся, — відповів він, — м-ми т-тобі задамо га-гарячих. Гадаю, ш-шестеро д-дітлахів зможуть п-покласти тебе на л-л-лікарняне ліжко.

— Семеро, — сказав Майк Хенлон і приєднався до зграї. У кожній руці він тримав по камінцю розміром із софтбольний м’яч. — Тільки спробуй, Баверзе. Я залюбки з тобою поквитаюся.

— Ах ти йобаний НІҐҐЕР! — вимовив Генрі. Його голос уривався й тремтів від сліз. Цей голос вибив рештки завзяття з Ригайла та Лося. Вони позадкували, з млявих рук повипадали останні камінці. Ригайло роззирнувся довкола, ніби не тямлячи, де знаходиться.

— Забирайтеся з нашого місця, — сказала Беверлі.

— Заткайся, пизда, — кинув Генрі. — Ти…

У нього полетіли одразу чотири снаряди, і всі влучили в ціль. Він скрикнув і почав дертися нагору поміж чахлих бур’янів. Дрантя, що лишилося замість сорочки, тріпотіло та цвьохкало його по спині. Генрі перевів погляд із серйозних, дорослих облич дітлахів на Ригайла та Лося. Від них було годі чекати підмоги. Лось знітився та відвернувся.

Генрі піднявся на ноги, схлипуючи та шморгаючи розбитим носом.

— Я вас усіх повбиваю, — сказав він, аж раптом зірвався з місця та побіг до стежки. За мить його й слід простиг.

— Д-давайте, — промовив Білл і подивився на Ригайла, — за-забирайтеся. І б-більше не п-приходьте сю-сюди. Тепер П-п-пустовище наше.

— Ти пожалкуєш, що перейшов дорогу Генрі, малий, — сказав Ригайло. — Ходімо, Лось.

І вони пішли геть, похнюпивши голови та не озираючись.