Розділ «Частина третя Дорослі»

— Окей. До скорого… страшко!

Хлопчик поставив одну ногу на дошку й відштовхнувся іншою. Щойно зрушивши, він поставив на дошку першу ногу й помчав униз вулицею із, як здалося Біллові, самовбивчою швидкістю. Але їхав він, як Білл від нього й очікував, з ліниво-недбалою граційністю. Білл відчував замилування цим хлопчиком, і радість, і бажання самому бути хлопчиком, разом із майже задушливим страхом. Хлопчик котився так, ніби не існувало таких речей, як смерть і старіння. Цей хлопчик здавався якимсь вічним і неминущим у своїх бойскаутських хакі-шортах і стоптаних кросівках, зі своїми щиколотками — без шкарпеток й доволі брудними, — і розвіяним позаду волоссям.

«Стережися, хлопче, так тобі не завернути за ріг!» — подумав Білл злякано, але хлопець, наче брейкденсер, вихнув стегнами вліво, пальці ніг крутнулися на зеленій фібергласовій дошці, і він без зайвих зусиль завернув за ріг на Джексон-стрит, просто впевнений, що там не буде нікого, хто завадив би на цого шляху. «Хлопчику, — подумав Білл, — не завжди так буде».

Наблизившись до свого дому, він не зупинився, а лише стишив ходу до швидкості бездільного перехожого. Там були люди на галявині: мати в шезлонгу зі сплячим немовлям на руках дивилася на двох дітей, либонь, десяти й одинадцяти років, які грали в бадмінтон на моріжку, що був іще мокрим після ранкового дощу. Молодший з цієї пари, хлопчик, спромігся відбити волан через сітку, і мати гукнула: «Гарний удар, Шоне!»

Будинок залишився того самого темно-зеленого кольору, і віялове вікно так само було над дверима, але квітників його матері не стало. Також, наскільки він зміг роздивитися, із заднього подвір’я зникли гімнастичні джунглі, які з викинутих кимсь труб колись збудував його батько. Біллу згадався той день, коли з їх вершечка впав Джорджі й надколов собі зуба. Як же він тоді репетував!

Дивлячись на все це (щось зникло, щось залишилося), він подумав про те, щоб підійти до тієї жінки зі сплячим немовлям на руках. Він подумав про те, щоб сказати: «Вітаю, мене звуть Білл Денбро, колись я жив тут». А жінка відповість: «Дуже приємно». Що могло б бути далі? Може, він запитав би, чи збереглося те лице — лице, що вони з Джорджі в нього інколи кидали дротики, — яке він колись так ретельно вирізав на одній із кроквин на горищі? Може, він спитав би, чи сплять її діти влітку, особливо спекотними ночами, на закритій веранді заднього ґанку, балакаючи між собою притишено, коли спостерігають танці блискавиць на обрії? Він припускав, що здатен дещо з цього запитати, але відчував, що страшно заїкатиметься, намагаючись бути люб’язним… та й чи хочеться йому насправді знати відповіді на ці запитання? Після того як помер Джорджі, дім цей став холодним, і заради чого б він не приїхав тепер у Деррі, те було не тут.

Тому він пішов далі й на розі завернув праворуч, не озирнувшись.

Опинившись невдовзі на Канзас-стрит, він попрямував назад у середмістя. Тільки затримався трохи біля огорожі край хідника, дивлячись униз, у Пустовище. Огорожа була тою самою — хисткий, побілений і вицвілий, дерев’яний штахетник, — і Пустовище на вигляд було тим самим, хіба що здичавілішим. Єдині зміни, що він їх зауважив: брудні димові смуги, якими завжди позначалося міське звалище, зникли (на зміну звалищу прийшов сучасний сміттєспалювальний завод) та понад зеленими хащами простягнувся довгий віадук — подовження платного шосе. Усе решта було таким знайомим, немов він востаннє бачив це минулого літа: бур’яни з кущами сповзають униз до пласких болотистих ділянок ліворуч та до гайків нікчемних дерев з чагарниками праворуч. Він побачив зарості того, що вони називали бамбуком: сріблясто-білі жердини дванадцяти-чотирнадцяти футів заввишки. Пригадав, що Річі якось був спробував цей бамбук покурити, стверджуючи, що він схожий на ту штуку, яку курять джазові музики, й від нього отримуєш кайф. Усе, що Річі тоді отримав, це нудоту.

Білл почув дзюрчання води, що бігла по багатьох маленьких потічках, побачив, як, відбиваючись від ширших плес Кендаскіґ, подає свої світлові сигнали сонце. І запах був той самий, навіть попри те, що зникло звалище. Потужний аромат рослинності на вершечку її весняного буяння не маскував цілком запаху сміття й людських викидів. Він був несильним, але впізнаваним. Запах розкладу; подих споду.

«Отам усе закінчилося колись, там же все закінчиться і цього разу, — подумав Білл з трепетом. — Отам… під цим містом».

Він постояв ще якийсь час, переконаний, що мусить щось побачити — якусь маніфестацію того зла, битися з яким він повернувся в Деррі. Нічого себе не позначило. Білл чув, як біжить вода, такий суто весняний, сповнений життя звук, що нагадав йому про ту греблю, яку вони там, унизу, колись збудували. Він бачив, як мерехтять кущі й дерева під легким вітерцем. І більше нічого. Жодного знаку. Він пішов далі, струшуючи по дорозі з долонь сліди парканового вапна.

Він рухався в бік середмістя, напівзгадуючи-напівмарячи, аж тут трапилася ще одна дитина — цього разу дівчинка років десяти у вельветових штанах з високою талією і вицвілій червоній блузці. Під однією рукою в неї стрибав, відбиваючись від землі, м’ячик, а в іншій вона тримала ляльку за біляве волосся з «Арнел».[584]

— Агов! — погукав Білл.

— Що? — підвела голову дівчинка.

— Яка найкраща крамниця в Деррі?

Вона трішки задумалася.

— Для мене чи для когось?

— Для тебе, — уточнив Білл.

— «Уживана Троянда, Уживаний Одяг», — сказала вона, аніскільки не вагаючись.

— Перепрошую? — перепитав Білл.