Розділ «Частина третя Дорослі»

З телевізора у вітрині гиготіла й кричала «Зграя Брейді». З радіоприймача десь углибині крамниці з ними конкурував голос якогось диджея, котрий називав себе «вашим друзякою Боббі Расселом» і обіцяв новий альбом Принца[589] тому слухачеві, який зателефонує і назве ім’я актора, що грав Воллі в «Полиште це Боброві»[590]. Білл знав — його зіграв хлопець на ім’я Тоні Доу, — але йому не потрібен був новий альбом Принца. Радіоприймач сидів на високій полиці посеред низки якихось портретів дев’ятнадцятого століття. Під нею сидів хазяїн, чоловік, мабуть, років сорока, у дизайнерських джинсах і сітчастій майці. Волосся він мав гладенько зачесане назад і був худим ледь не до межі виснаження. Ноги його були задрані на завалений гросбухами стіл, на якому домінував поцяцькований візерунками старовинний касовий апарат. Він читав якийсь роман у м’якій обкладинці, якого, на думку Білла, ніколи не було номіновано на Пулітцерівську премію[591]. Називався він «Жеребці з будмайданчика». Перед столом на підлозі стояв перукарський стовпчик, його смужка загвинчувалася вгору, вгору, у безкінечність. Його обшарпаний шнур вився по підлозі до розетки в плінтусі, наче якась втомлена змія. Табличка перед ним сповіщала: «ВИМЕРАЮЩА ПОРОДА $250».

Коли над дверима дзеленькнув дзвіночок, чоловік заклав сторінку сірниковою картонкою і підвів очі:

— Вам допомогти?

— Так, — сказав Білл і відкрив рота, щоб спитати про велосипед у вітрині. Але перш ніж він устиг заговорити, його розум заповнили якісь нав’язливі слова, єдине речення, що прогнало геть усі інші думки:

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

«Що, заради Бога»

(«штовхає»)

— Шукаєте щось конкретне? — запитав хазяїн ввічливим тоном, але уважно придивляючись до Білла.

«Він дивиться на мене так, — подумав, попри свою збентеженість, Білл зачудовано — ніби припускає, що я курнув тієї штуки, від якої отримують кайф джазові музики».

— Так, м-м-мене ц-ц-цікавить…

(«стовпи пхає»)

…ц-ц-цей ст-т-т…

— Цей перукарський стовпчик, ви маєте на увазі?

Очі хазяїна зараз демонстрували дещо таке, що Білл навіть у своєму теперішньому розгубленому стані добре пам’ятав і ненавидів з дитинства: нетерпіння чоловіка або жінки, яким доводиться вислуховувати заїку, прагнення швидко втрутитися й закінчити думку і таким чином заткнути бідолашного паршивця.

«Але я не заїкаюся! Я поборов це! Я НІХЕРА НЕ ЗАЇКАЮСЯ! Я…»

(«усіх запевняє»)

Ці слова так ясно звучали в його голові, що здавалося, наче хтось інший їх там вимовляє, що він зараз наче той одержимий демонами чоловік у біблійні часи — чоловік, в якого вверглася якась сутність Ззовні. Та проте голос він упізнав і розумів, що це його власний голос. Він відчув, як йому на обличчі тепло виступає піт.

— Я міг би зробити вам

(«привидів бачить»)

пропозицію щодо цього стовпчика, — проказував далі хазяїн. — Правду вам сказати, я не можу його штовхнути за двістіпсят. Я віддам його вам за стосімсятп’ять, як ви на це? Це єдина реально антикварна річ у моєму закладі.