Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Хлопчики, я налила чай! — весело погукала мама Річі. — Ідіть уже сюди, попийте!

— Зараз же будемо, ма! — знову гукнув Річі, даруючи їй велику, фальшиву посмішку. Яка моментально зникла, щойно він знову обернувся до Білла. — Тому що я не стріляв би в когось тільки через те, що на ньому клоунський костюм, Біллі. Ти мій найкращий друг, але я б не робив цього й тобі не дозволив би, якби міг тебе зупинити.

— А якби т-т-там д-д-дійсно б-була к-к-купа кісток?

Річі облизнув губи й спершу не казав нічого. Потім він запитав Білла:

— А що ти робитимеш, якщо воно не людина, Біллі? Якщо воно дійсно якогось роду монстр? Що, як такі страховиська дійсно існують? Бен Генском казав, що воно мумія, і повітряні кульки плинули проти вітру, і воно не кидало від себе тіні. Та фотокарточка в альбомі Джорджа… нам вона або привиділася, або то були чари, і от що я мушу тобі сказати, чоловіче, я не думаю, щоб вона нам просто привиділася. Твоїм пальцям вона напевне не привиділася, хіба не так?

Білл похитав головою.

— То що ми робитимемо, якщо воно не людина?

— Т-т-тоді ми м-м-мусимо п-п-придумати ще що-о-ось.

— Ох, авжеж, — сказав Річі. — Я так і бачу. Після того як ти вистрелиш у нього чотири чи п’ять разів, а воно продовжить насуватися на нас, як той Вовкулака-підліток у тому фільмі, який я дивився з Беном і Бев, ти випробуєш на ньому свою «Вишеньку». А якщо «Вишенька» не допоможе, я витрушу на нього трохи свого чхального порошку. А якщо воно й після цього не перестане насуватися, ми просто оголосимо перерву й скажемо: «Агов там, зачекайте. Щось воно не виходить, містере Монстр, мені треба почитати про це в бібліотеці. Я повернуся. Пвошу павдону». Це ти йому збираєшся сказати, Великий Білле?

Річі подивився на свого друга, в голові йому швидко стугоніло. Почасти йому хотілося, щоби Білл наполягав на своїй ідеї подивитися під ґанком того старого будинку, але інша його частка бажала — відчайдушно бажала, — щоби Білл відкинув цю ідею геть. Певним чином усе це було схожим на те, ніби граєш роль у якомусь із тих суботніх фільмів жахів в «Аладдіні», але в іншому сенсі — критично важливому сенсі — це було не зовсім на те схожим. Тому що це не було безпечним, як у кіно, де ти знаєш, що все обернеться добре, а якщо навіть ні, ти не втратиш ані шматочка шкіри з власної сраки. Та фотографія в кімнаті Джорджа не була схожою на кіно. Він був думав, що забув про те, але вочевидь сам себе дурив, тому що добре бачив зараз ці кільцеві порізи на пальцях у Білла. Якби він тоді не відтягнув Білла назад…

Неймовірно, Білл усміхався. Насправді усміхався.

— Т-т-ти х-хотів, щоб я п-повів тебе п-п-подивитися на ту ф-ф-фотографію, — промовив він. — Т-т-тепер я х-х-хочу п-п-повести тебе п-п-подивитися на той д-д-дім. Цить на ц-цить.

— У тебе нема цицьок, — сказав Річі, й обидва вибухнули реготом.

— 3-завтра в-в-вранці, — сказав Білл так, ніби все вже було вирішено.

— А якщо воно таки монстр? — спитав Річі, не відпускаючи поглядом очей Білла. — Якщо пістолет твого тата його не зупинить, Великий Білле? Якщо воно просто продовжить насуватися?

— М-м-ми п-придумаємо щось іще, — знову сказав Білл. — М-м-ми м-м-усимо.

Закинувши голову назад, він почав реготати, як навіжений. За якусь мить до нього приєднався Річі. Неможливо було втриматися.

Вони попліч вирушили по мощеній диким каменем доріжці до ґанку Річі. Меґґі вже поставила для них великі склянки студеного чаю з гілочкою м’яти в кожному й тарілку ванільних вафель.

— Т-т-то т-т-ти хо-очеш?

— Та ні, — відповів Річі. — Але піду.