Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Раптом, похололо тремтячи, він почав ритися в кишені, шукаючи ніж, який був знайшов у траві. Він викинув його в Канал. Маленький сплеск, брижі, що почалися як коло, а потім витягнулися за течією у форму вістря стріли… і потім нічого.

Нічого, крім жаху, який раптом здавив йому дихання, і смертельної впевненості, що зовсім поруч щось є, щось спостерігає його, зважуючи свої шанси, чекаючи свого часу.

Він розвернувся з наміром іти назад до свого велосипеда — побігти означало б звеличити ці страхи і зневажити себе, — і тоді знову пролунав той сплеск. Цей, другий раз, він був набагато гучнішим. Навіть занадто гучним. Раптом Майк уже біг щодуху, молотячи себе по сідницях, до воріт і свого велика, підбити одною п’яткою вгору сішку та мчати вулицею, давлячи педалі що є сили. Той запах моря зненацька дуже погустішав… став дуже густим. Він був повсюди. І вода скрапує з вологих гілок дерев, здавалося, занадто гучно.

Щось наближається. Він почув шаркотливі, скрадливі кроки по траві.

Він стрибнув на педалі, стійма віддаючи їм усього себе, і кулею вилетів на Головну вулицю, не озирнувшись назад. Він якомога швидше прямував додому, загадуючись, що це таке збіса найшло на нього, чому він першим чином сюди поїхав… що потягло його.

А потім він намагався думати про роботу, яка чекає на нього вдома, тільки про роботу й нічого крім роботи. Через деякий час ці намагання увінчалися успіхом.

А коли наступного дня він побачив заголовок у газеті («ЗНИКНЕННЯ ХЛОПЧИКА ВИКЛИКАЄ НОВІ ПОБОЮВАННЯ»), Майк подумав про той ножик, який він викинув у Канал — той кишеньковий ножик з ініціалами «Е. К.» на колодці. Він подумав про кров там, на траві.

І ще подумав про ті борозни, що обривалися край Каналу.

Розділ 7

Гребля в Пустовищі

1

Якщо дивитися зі швидкісної автомагістралі за чверть до п'ятої ранку, Бостон схожий на місто глухих розмислів про якусь давно минулу трагедію — може, чуму, може, прокляття. Запах солі, важкий і нудотний, надходить з океану. Досвітні бігуни, туман приховує більшість тих рухів, які в іншому випадку було б видно.

Їдучи на північ по Сторров-драйв за кермом чорного «кадилака» випуску 1984 року, якого він вичепив у Бача Каррінгтона в «Кейп-Код Лімузинах», Едді Каспбрак думає про те, що вік цього міста можна відчути; можливо, більше ніде в Америці неможливо відчути такої аури віку, окрім як тут. Бостон малючок порівняно з Лондоном, він лиш немовля, порівняно з Римом, але за американськими стандартами, принаймні, він старий-старезний[315]. Він посів це місце, на цих невисоких пагорбах, три сотні років тому, коли чайні й гербові податки були немислимі,[316]а Пол Рівіер і Патрік Генрі ще не народилися.[317]

Його вік, його мовчання і цей туманний запах моря змушували Едді нервувати. А коли Едді нервує, він хапається за інгалятор. Він встромляє його собі до рота й пускає собі в горло клуб цілющої імли.

На вулицях, якими він проїздить, трапляються люди, і на пішохідних містках, що перетинають угорі дорогу, також дві-три фігури — вони спростовують враження, ніби він дивним чином заблукав у якійсь повісті Лавкрафта про приречені міста, древнє зло й монстрів з невимовними іменами. Ось він бачить скупчених на автобусній зупинці (на табличці якої написано: КЕНМОР-СКВЕР — МІСЬКИЙ ЦЕНТР) офіціантів, медсестер, муніципальних службовців, обличчя в них голі, підпухлі зі сну.

«Це правильно, — думає Едді, проїжджаючи тепер під щитом з написом МІСТ ТОБІНА.[318] — Це правильно, користуйтесь автобусами. Забудьте про метро. Метро — це погана ідея; я б не спускався туди на вашому місці. Тільки не під землю. Тільки не в тунелі».

Це погано — зависнути на такій думці; якщо він її не позбавиться, скоро йому доведеться знову скористатися інгалятором.

Він радіє більш інтенсивному руху на мосту Тобіна. Він проїжджає повз цех надгробків. На його цегляній стіні фарбою написано дещо бентежне застереження:

ПОВІЛЬНІШЕ! МИ МОЖЕМО ЗАЧЕКАТИ!

Ось світловідбивний дорожній покажчик, на якому написано: НА 95, МЕЙН, Н. Г., УСІ ПУНКТИ ПІВНІЧНОЇ НОВОЇ АНГЛІЇ.[319] Едді дивиться на нього, і раптом глибокий, аж до кісток, дрож потрясає його тіло. Його руки на мить сплавляються з кермом «кадилака». Йому хотілося б вірити, що це початок якоїсь хвороби, якийсь вірус чи одна з тих материних «фантомних лихоманок», але він знає правду. Це те місто позаду нього, яке мовчазно балансує на грані між днем і ніччю та тим, що обіцяно йому попереду. Авжеж, він хворий, жодних сумнівів щодо цього, але це не вірус і не фантомна лихоманка. Він отруєний власними спогадами.