Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

У Едді в голові одразу ж заговорила його мати, голосом жорстким і вимогливим, як у дорожнього патрульного: «Не смій цього робити, Едді! Нізащо не смій! Мокрі ноги — це один зі шляхів — один із тисяч шляхів — до початку застуди, а застуда призводить до пневмонії, тому не роби цього!»

Білл із Беном вже сиділи на березі, скидаючи з себе кросівки й шкарпетки. Бен почав збуджено підкочувати холоші джинсів. Білл поглянув угору, на Едді. Очі в нього були ясними й теплими, співчутливими. Раптом Едді відчув упевненість, що Великий Білл точно знає, про що він щойно був думав, і йому стало соромно.

— Т-т-ти і-і-ідеш?

— Йо, звичайно, — сказав Едді. Він сів на берег і почав роззуватися, в той час як мати галасувала у нього в голові… але поступово її голос віддаляється, стає відлунням, з полегшенням відзначив він, немов хтось підчепив її важким риболовецьким гачком за спинку блузи й тепер крутить котушку спінінга, відтягуючи її геть від нього якимсь дуже довгим коридором.

3

Це був один із тих прекрасних літніх днів, які у світі, де все гаразд і справно, не забуваються ніколи. Помірний вітерець тримав віддалік мошву й москітів. Небо яскраве, блакитне, аж хрумке. Температура не вище шістдесяти п’яти[323]. Пташки співали, перелітаючи у своїх пташиних справах у чагарниках і деревах підліска. Едді змушений був один раз скористатися інгалятором, а потім у грудях йому полегшало, а горло немов якимсь магічним чином розширилося до розміру швидкісного шосе. Решту того ранку він провів з ним засунутим і забутим у задній кишені.

Бен Генском, котрий минулого дня здавався таким несміливим і непевним, щойно зайнявшись справжнім зведенням греблі, перетворився на рішучого генерала. Вряди-годи він вилазив на берег і ставав там, уперши в боки брудні руки, роздивляючись, як рухається справа, й щось собі стиха бурмочучи. Інколи він проводив рукою собі по волоссю і під одинадцяту годину дня воно в нього вже стирчало скаженими, кумедними шпичаками.

Едді спершу почувався невпевнено, але потім найшло відчуття щастя, а врешті-решт і якесь цілком нове відчуття — водночас химерне, лячне та збудне. Це відчуття було таким чужим для його звичайного стану буття, що він не був спроможний знайти для нього назви аж до самого вечора, коли вже лежав у своєму ліжку й дивився на стелю. Могутність. Ось що то було за відчуття. Могутність. Вона мусить діяти, їй-богу, і вона мусить діяти навіть краще, ніж він з Біллом — а можливо, навіть сам Бен — могли про те мріяти.

Він також бачив, як захоплюється Білл — спершу лише трішечки, все ще міркуючи над тим, що там крутилося у нього в голові, а далі, потроху-помалу, віддаючи себе повністю. Пару разів він плескав Бена по м’ясистому плечі, повідомляючи йому, що він неймовірний. Кожного разу Бен спалахував від задоволення.

Бен наказав Біллу з Едді поставити одну дошку поперек течії і тримати, поки він молотом забиватиме її в поточину.

— Ось — всадили, але ти потримай, бо інакше вода її вирве, — сказав він Едді, і Едді стояв посеред струмка й тримав дошку, тим часом як згори через неї переливалася вода, надаючи його рукам форми хилитливих морських зірок.

Другу дошку Бен з Біллом встановили на два фути нижче за течією. Бен знову попрацював молотом, щоб всадити її, а Білл її тримав, поки Бен заповнював простір між двома дошками піщанистою землею з берегів річки. Та спершу просто вимивалася брудними хмарами по кінцях дощок, і Едді зовсім не вірив, що з цього вийде щось путнє, але коли Бен почав додавати каміння І глейкий ґрунт з поточини, хмари спливаючого мулу почали малішати. Менш ніж за двадцять хвилин він створив з каміння Й лесового ґрунту між двома дошками посеред потоку горбастий земляний канал. Едді дивився на це, немов на якусь оптичну Ілюзію.

— Якби в нас був справжній цемент… замість просто… грязюки й каміння, під середину тижня їм довелося б пересувати все місто до Старого Відрога, — промовив Бен, відкинувши вбік лопату й сідаючи на берег перевести дух.

Білл з Едді розсміялися, і Бен заусміхався до них. Коли він усміхався, у рисах його обличчя проявлявся привид того вродливого чоловіка, яким він колись стане. Під верхньою в потоці дошкою вже почала накопичуватися вода.

Едді запитав, що їм робити з тією водою, яка оббігає з боків.

— Нехай собі біжить, це не має значення.

— Не має?

— Ні.

— Чому це ні?

— Точно я пояснити не можу. Але всяко треба трохи пропускати.