Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Знову з’явилося світло, сіре й слабеньке спершу, яскравіючи й розсуваючись, у той час як птах ретирувався від пащі труби. Майк вдарився в сльози, знов упав на коліна й почав шалено намацувати ще уламків плитки. Без жодної свідомої думки він побіг уперед із повними руками черепків (у цьому світлі він уже бачив, що вони вкриті синьо-зеленим мохом і лишайником, немов поверхні надгробків зі сланцю), поки не опинився майже на виході з труби. Він хотів завадити птаху сюди повернутися, якщо зможе.

Птах пригнувся, поклавши голову набік так, як то іноді, сидячи на жердині, схиляє набік голову якась дресирована пташка, і Майк побачив, куди поцілив його останній кидок. Правого ока у птаха майже не було. На місці блискотливої бульбашки свіжої смоли зяяв заповнений кров’ю кратер. З кута тієї очниці скрапував і сочився вздовж дзьоба птаха білувато-сірий слиз. У тій гнійній слизоті, звиваючись, кублилися якісь крихітні паразити.

Птах побачив Майка і рвонувся вперед. Майк почав кидати на нього уламки плитки. Вони потрапляли в голову й дзьоб. Птах відсахнувся на мить, та потім знову кинувся вперед, дзьоб розчепірений, показуючи знову ту рожеву підбійку, показуючи дещо ще, від чого Майк закляк на мить, аж його власна щелепа відпала. Язик птах мав срібний, зі скажено потрісканою поверхнею — як поверхня вулканічного ґрунту, який спершу запікся, а потім перетворився на шлак.

І на цьому язиці, немов якісь химерні перекотиполя, що тимчасово там вкоренилися, видно було кілька помаранчевих буфів.

Останній зі своїх уламків Майк пожбурив прямо у ту роззявлену пащу, і птах знову відскочив, скрикуючи в роздратуванні, люті й болю. Мелькома Майк побачив ті його рептильні кігті… Потім повітря збурили крила і птах злетів.

За мить Майк підняв обличчя — обличчя сіро-коричневе під шаром грязі, пилу та крихтин моху, які на нього була надула вітрогонна машина тих крил — до цокоту пташиних кігтів по облицюванню. Єдиними чистими місцинами на обличчі Майка були доріжки, начисто промиті його сльозами.

Над головою птах походжав туди-сюди: так-так-так-так.

Майк трохи відступив назад, назбирав ще череп’яних уламків і згромадив їх ближче до гирла труби — так близько, як лишень наважився. Якщо тварюка повернеться, він хотів мати можливість обстрілювати її впритул. Світло надворі все ще лишалось яскравим — оскільки зараз травень, темнішати ще довго не почне, — але, якщо припустити, що птах вирішить дочекатися?

Майк ковтнув давкий клубок, сухі стінки його горла на мить тернулися між собою.

Над головою: так-так-так-так.

У нього тепер була добряча купа боєприпасів. Тут, у притінку поза тим місцем, де скісне сонячне світло утворювало в трубі спіральні тіні, вони скидалися на зметені хазяйкою докупи черепки битого посуду. Майк витирав брудні долоні собі об джинси й чекав, що діятиметься далі.

Минув певний проміжок часу, перш ніж щось подіялося — а чи п’ять хвилин, чи двадцять п’ять, цього він сказати не міг. Він знав тільки те, що птах нагорі походжає туди-сюди — наче хтось хворий на безсоння міряє підлогу о третій ранку.

Потім знову залопотіли крила. Він приземлився перед отвором труби. Майк на колінах, зразу за купою свого череп’я, почав метати снаряди в птаха ще до того, як той склав крила. Один поцілив його в жовту, пластівчасту лапу, пустивши цівку крові такої темної, що вона здалася чорною, майже як його очі. Майк переможно крикнув, але цей звук пролунав кволо, майже потонувши в злющому клекоті птаха.

— Забирайся геть звідси! — крикнув Майк. — Я не перестану бити тебе, допоки ти не заберешся звідси геть, Богом клянуся, не перестану!

Птах знову злетів на верх труби й відновив своє походжання.

Майк чекав.

Нарешті знову залопотіли його крила, це птах здійнявся. Майк чекав, гадаючи, що жовті, такі схожі на курячі, лапи з’являться знову. Вони не з’являлись. Майк чекав довше, упевнений, що це мусить бути якийсь хитрий трюк, але врешті-решт зрозумів, що зовсім не тому він тут чекає. Він чекає тому, що йому лячно вилазити, лячно розлучатися з безпечністю цього круглого сховку.

«Нічого страшного! Нічого страшного там нема! Я не якийсь там кролик!»

Він набрав стільки черепків, скільки міг зручно втримати, потім додав ще собі за пазуху. Потім він виступив з труби, намагаючись дивитися одночасно повсюди та страшенно шкодуючи, що не має очей на потилиці. Побачив перед собою і довкола себе лиш поле, засмічене розкиданими вибухом іржавими рештками ливарні Кіченера. Він крутнувся на місці, впевнений, що побачить птаха, що той сидить на краєчку труби, мов стерв’ятник, тепер уже одноокий стерв’ятник, який бажає тільки, щоб хлопчик побачив його, перед тим як він нападе востаннє, аби скубти, рвати й роздирати його своїм гострим дзьобом.

Але птаха там не було.