Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Ти готовий?

13

Як завжди, коли Білл нарешті відривав і другу ногу від землі, Річі відчував упевненість, що вони розіб’ються, розтрощать собі черепи об незворушний бетон. Цей великий велик шалено вихлявся з боку вбік. Причеплені білизняними прищіпками до стояків велосипедних крил карти перестали стріляти одиночними пострілами, почавши татахкати кулеметно. П’яні вихиляси велосипеда стали ще виразнішими. Річі заплющив очі й чекав неминучого.

Тоді Білл гукнув:

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!

Велосипед набрав ще швидкості, припинивши врешті ті провокуючі морську хворобу вихляння. Річі розчепив свою мертву хватку в Білла на животі й натомість тепер тримався за перед багажника над заднім колесом. Білл навскіс перетнув Канзас-стрит і в ще дужче прискореному темпі помчав бічними вуличками, прямуючи до Вітчем-стрит так, немов мчить низкою географічних сходинок. Вони кулею, неймовірно стрімко вилетіли з Стрефем-стрит на Вітчем. Білл поклав Сілвера мало не набік, знову прокричавши:

— Нумо, Сілвере!

— Жени його, Великий Білле, — заверещав Річі, такий переляканий, що ледве не насметанив собі в джинси, але все одно дико сміючись. — Навстоячки цього малюка!

Білл перевів слова в дію, підвівшись, нахилившись над кермом, він крутив педалі в божевільному темпі. Дивлячись на Біллову спину, напрочуд широку для хлопчика одинадцяти, ближче до дванадцяти, років, спостерігаючи, як вона працює під товстою курткою, як спадають спершу в один бік, а потім в інший ці плечі, коли він перекидає вагу з одної педалі на іншу, Річі раптом набув упевненості, що вони невразливі… вони житимуть завжди й вічно. Ну, можливо, не вони, але Білл так. Білл сам не має ані найменшого уявлення, який він сильний, який він чогось надійний і досконалий.

Вони мчали вперед, тепер будинків поменшало, вулиці перетинали Вітчем-стрит через довші інтервали.

— Нумо, Сілвере! — волав Білл, а Річі верещав своїм Голосом Ніґґера Джима, високим і пронизливим: — Нумо, Сільва, маса, осе пральня! Ви женеш велик мьрії, біхме! Востодіомилуй! Нумо, Сільва, ГАЙДААА!

Тепер вже вони минали зелені поля, що здавались пласкими й міленькими під цим сірим небом. Удалині попереду Річі побачив стару цегляну залізничну станцію. Правобіч неї виступали в ряд маршем склади з гофрованого заліза. Сілвер підстрибнув на рейках однієї колії, потім іншої.

А ось і Нейболт-стрит, збігає праворуч. «ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ ДЕРРІ» написано на синьому вказівнику під вказівником із назвою вулиці. Іржавим і покривленим. Під ним набагато більший щит, — жовте поле, чорні літери. Напис на ньому немов пояснює саму станцію: «ГЛУХИЙ ЗАВУЛОК».

Білл завернув на Нейболт-стрит, вискочив за інерцією на хідник і знову опустив ногу долі.

— Д-д-давай з-з-звідси п-пройдемось.

Річі зісковзнув з багажника зі змішаними почуттями полегшення і жалю.

— Окей.

Вони вирушили по тротуару, потрісканому, забур’яненому. Десь попереду, на станції, забурчав, повільно набираючи оберти, дизельний локомотив, стишився, а потім розпочав усе знову. Раз чи два вони почули металеву музику перестуку сполучуваних зчеплень.

— Тобі лячно? — спитав Річі в Білла.

Білл, ведучи Сілвера за кермо, коротко глянув на Річі, а потім кивнув: