Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Білл досі не опанував її як слід (здогадуючись приватно, що ніколи й не зможе), але вважав, що застереження в буклеті справедливі: товстий гумовий джгут відтягувався важко, а якщо попадеш з рогатки в бляшанку, вона пробивала там збіса добрячу діру.

— Ти вже краще вправляєшся з нею, Великий Білле? — спитав Річі.

— Т-т-трохи, — відповів Білл. Це було лиш почасти правдою. Після багатьох зазирань до інструкції з картинками (які були позначені «мал.», тобто — «мал. 1», «мал. 2» і так далі) і достатньої, аж до оніміння руки, кількості вправ у Деррі-парку він досяг того, що міг поцілити з рогатки в паперову мішень, яка теж була в комплекті, рази три в кожному з десяти підходів. А одного разу поцілив і в самісінький центр, у вишеньку. Майже.

Річі відтягнув гумку за маточку, ляснув, потім віддав рогатку назад. Уголос він нічого не сказав, але мав сумніви, що від неї буде така ж користь, як від пістолета Зака Денбро, коли дійде до вбивства монстрів.

— Йо? — промовив він. — Ти приніс рогатку, окей, велика справа. Це ніщо. Подивися, що я приніс, Денбро.

З власної куртки він видобув пакет з картинкою, на якій було намальовано лисого чоловіка, котрий надув щоки, як Діззі Гіллеспі,[393] і промовляв АП-ЧХИ! «ЧХАЛЬНИЙ ПОРОШОК ДОКТОРА ДУРКО, — обіцяв напис, — ЦЕ БУЙСТВО СМІХУ».

Хлопці довгу мить дивилися один на одного, а потім вибухнули, заходячись вереском від реготу й гатячи одне одного по спині.

— М-м-ми г-г-готові до б-будь-чого, — сказав Білл нарешті, все ще гигикаючи та втираючи собі очі рукавами куртки.

— До твого лиця проти моєї дупи, Заїкуватий Білле, — сказав Річі.

— Г-г-гадаю, якраз н-н-навпаки, — відбрив Білл. — Тепер слухай. М-м-ми с-сховаємо твій в-велик у Пустовищі. Там, де я хо-оваю Сілвера, к-коли ми граємось. Т-ти п-п-поїдеш у мене на б-багажнику, на випадок, якщо д-д-доведеться швидко т-тікати.

Річі кивнув, не відчуваючи жодного бажання сперечатися. Його двадцятидвохдюймовий «рейлі»[394] (інколи, крутячи швидко педалі, він бився колінними чашечками об кермо) скидався на пігмея поряд із поставним, схожим на портальний кран, величним Сілвером. Він розумів, що Білл сильніший, а Сілвер швидший.

Вони дісталися до того містка, і Білл допоміг Річі спустити під нього велосипед. Потім вони сіли й під гуркіт поодиноких машин у них над головами Білл розстебнув у себе на куртці зіпер і дістав батьків пістолет.

— О-о-обережно з-з-збіса, — сказав Білл, подаючи пістолет, після того як Річі присвиснув, відверто висловлюючи своє схвалення. — Н-на т-таких п-п-пістолетах нема за-а-апобіжника.

— Він заряджений? — спитав Річі шанобливо. Пістолет, есесівський офіцерський «Вальтер», підібраний Заком Денбро під час окупації Німеччини, здавався неймовірно важким.

— П-п-поки ні, — сказав Білл. Він поплескав себе по кишені. — К-к-кулі у мене т-тут. Але м-м-мій тато к-каже, інколи п-подивишся, а потім, якщо з-з-зброя вирішить, що ти не-е-едостатньо о-обережний, вона сама з-з-заряджається. І м-м-може в т-тебе вистрелити.

Коли він це казав, на обличчі в нього гуляла дивна усмішка, Яка промовляла, що, не вірячи в жодну таку дурню, у це він вірить цілком.

Річі розумів. У цій речі була прихована смертоносність, якої він ніколи не відчував у батьківській дрібнокаліберці .22, в рушниці .30–30 калібру й навіть у дробовику (хоча в дробовику щось таке було, хіба не так? — щось у тому, як він стоїть, мовчазний і змащений, прихилившись у кутку гаражної шафи; немов міг би сказати: «Я можу бути злим, якщо захочу; дуже злим, можеш бути певним», — сказав би, якби умів говорити). Але цей пістолет, цей «Вальтер»… він такий, ніби його було зроблено з одною-єдиною метою — стріляти людей. Похоловши, Річі збагнув, що саме для цього його й було зроблено. Що інше можна робити пістолетом? Сигарети собі підкурювати?

Він обернув до себе дуло, не забуваючи тримати пальці якомога далі від гачка. Один погляд у чорне, без повіки, око «Вальтера» допоміг йому чудово зрозуміти ту дивну посмішку Білла. Він згадав приказку свого батька: «Якщо пам’ятатимеш, що такої речі, як незаряджена вогнепальна зброя, не існує, у тебе з нею все життя буде все гаразд, Річі». Він віддав Біллу пістолет, радий його позбутися.

Білл знову засунув його собі під куртку. Раптом той будинок на Нейболт-стрит здався Річі менш лячним… але можливість того, що кров може пролитися насправді — це здалося більш імовірним.

Він подивився на Білла, можливо, щоби знову оскаржувати його намір, але, побачивши Біллове обличчя, прочитавши його вираз, тільки спитав: