Розділ «Філіпп Майєр Син»

Син

Інші коні форкали та били копитами, індіанці ж перегукувалися між собою. Коли ми проїжджали нашим полем, брат розплакався. А я розгнівався на нього через те, що він реве, мов маленька дитина, на очах у ворогів. Та потім і в мене з очей потекли сльози… Тим часом ми проїхали нашим пасовиськом, з якого колись викорчовували пеньки (на це пішло близько трьох місяців), а тоді — проминули такий знайомий мені горіховий гайок. Я згадав про тих тварюк, які витурили нас із Бастропа, назвавши мою матір нащадком чорношкірих. І вирішив повбивати їх усіх (це після того, як я повбиваю всіх команчів). Я подумав про свого батька: що він робитиме, коли приїде додому й побачить усе? І розсердився на себе за таку слабкодухість… Відтак індіанці погнали коней риссю. Ми саме проїжджали крізь густі зарості бородачу, і китиці боляче шмагали нас із братом по ногах. Потім ми витягнулися в один ряд, заїжджаючи в ліс. Індіанці один за одним зникали в густій темряві. А невдовзі й мій поні поринув у морок…

Ми перейшли Ґрейп-Крік, вибравши таке місце, щоб не довелося стрибати. Тоді перебралися через болото, про існування якого я й не знав до того дня. А біля підніжжя Кедрової гори перейшли на галоп (звідти було видно нашу худобу, яка здавалася з такої відстані невеличкими білими плямками). Потім ми їхали довгою лощиною, оточеною пагорбами: поринали в густу тінь дерев, а тоді — знову вибиралися на вільний простір. Індіанці, вибираючи дорогу, цілком покладалися на чуття своїх коней. Я весь час роззирався навколо, намагаючись угледіти свого брата. Ми саме виїжджали з лісу на ділянку просто неба, і позаду мене вершники вигулькували з густої темряви, наче з’являючись нізвідки.

Мій поні, незважаючи на темряву та численні ями на дорозі, жодного разу не перечепився, і взагалі не було помітно, щоб він утомився. Ми вже підходили до Горбатої Гори, за якою починалися зовсім невідомі мені землі. Я подумав, що можна було б спробувати втекти, розвернувши поні до густого лісу. Та це був надто сумнівний план. До того ж мій брат — я це добре знав — не виживе серед індіанців без мене… На одному з пагорбів я побачив табун мустангів і згадав, як мріяв про те, що колись власноруч заарканюватиму та об’їжджатиму їх. Ці дикі красені стояли спокійно, спостерігаючи за тим, як ми проїжджаємо.

Години через дві індіанці зупинилися, щоб змінити коней. На той час мої ноги та спина були вже вкриті подряпинами та саднами від гострих гілок, що шмагали мене всю дорогу. Мій брат був навіть у гіршому стані, ніж я: на ньому, здавалося, живого місця не було — суцільні рани. Змінивши коней, індіанці поскакали так само швидко, як і до того, і ось ми виїхали до якоїсь річки. Це мала бути Ллано. Як же далеко ми заїхали…

— Це те, про що я думаю? — обізвався мій брат.

Я лишень кивнув у відповідь.

— Нам кінець, — сказав він. — Цілого дня їзди ми не витримаємо.

Через якийсь час ми добралися до іншої річки — напевно, це була Колорадо. Тут індіанці знову спинилися, щоб змінити коней. Я раптом відчув поряд із собою неприємний запах і, обернувшись до брата, побачив, що він сидить у власному лайні. Тим часом мене зняли з коня, і я присів просто на тому місці, куди мене поставили (ноги в мене затекли так, що я майже не відчував їх). Хтось із індіанців штурхонув мене ногою. Та я, дивом не впавши у власне лайно, продовжував своє діло, допоки не випорожнився й не звільнив свій сечовий міхур. Я-бо не хотів, як мій брат, їхати верхи, нюхаючи власний сморід… Потім хтось здійняв мене на ноги, боляче схопивши за волосся. Моя шкіра нижче пояса була, як я відчував, натерта до крові, проте мене знову посадовили на якогось поні: команчі-бо не довіряли коням, що раніше належали «блідолицим».

Коли індіанці втретє зупинилися, щоб змінити коней, то влаштували привал біля річки. Ми доїхали до якогось глибокого каньйону, і я не знав, чи це ми досі біля Колорадо, чи вже ні. Цих земель, мабуть, не знав не тільки я, а й узагалі ніхто з поселенців чи солдатів. Уже розвиднялося, однак сонце ще не зійшло. Індіанці ніби чогось чекали: котрісь із них порпалися у своїх тюках, інші — лягли відпочити на землю, напившись води з річки. Я взявся роздивлятися червоношкірих — це ж бо вперше я бачив їх при денному світлі.

Вони мали при собі луки, сагайдаки, списи, мушкети з короткими стволами, томагавки та великі ножі, а на їхніх обличчях красувалися малюнки у вигляді стрілок та сонць із промінчиками. Бороди, вуса та брови були в них начисто вищипані. Волосся вони заплітали у дві коси (мов голландські дівчатка) і вплітали в них нитки, на які були нанизані якісь блискучі штучки (напевно, з міді та срібла) та різнокольорові намистинки.

— Я знаю, про що ти думаєш, — мовив до мене брат.

— Вони схожі на дешевих повій, — відказав я, хоча насправді взагалі так не думав.

— Як на мене, вони схожі радше на акторів із мандрівного театру, — сказав він. — І, будь ласка, не сердь їх більше.

Потім кремезний індіанець — той, що був схожий на негра, — розігнав нас із братом у різні боки, підштовхуючи списом. Я помітив на його спині вже засохлий кривавий відбиток руки, а на штанях спереду в нього була велика кривава пляма. Скальпи, що звисали з його пояса, я спочатку вважав за шматки телячої шкури. Уторопавши, що це — одразу перевів погляд на річку.

Я сидів обличчям до високої скелі, з якої, напевно, розгортався широкий краєвид. А за спиною в мене індіанці вели своїх коней трав’янистим берегом річки. Потім усі вони про щось засперечалися, після чого більшість із них зібралася на високій скелі. Я помітив, як один індіанець веде коня, до якого був прив’язаний труп того, котрого я вбив (я не знав, що він уже помер, і відчув, як у мене поза плечима пройшов морозець). Тим часом мій брат, не втримавшись, зайшов у воду. Двоє індіанців, які спостерігали за нами, підняли свої луки… Коли я розплющив очі, Мартін, на мій подив, був живий. Він хлюпався в річці, змиваючи зі себе власне лайно (індіанці пильно стежили за ним, але не стріляли). Жалюгідний усе-таки вигляд мав мій брат. Худий, зі слабенькими м’язами та зовсім нерозвиненою грудною кліткою — словом, книжковий черв’як. Стоячи в річці, він увесь тремтів: чи то від холоду, чи то від страху.

Коли він вимився, то повернувся до мене й сів поряд.

— Сподіваюся, це було варте того, щоб ризикувати життям… — крізь зуби процідив я.

Брат заспокійливо погладив мене по нозі.

— Я хочу тобі дещо розповісти про те, що сталося вночі, — сказав він.

От чого я не хотів — то це почути про щось нове. Та я не бажав зізнаватися в цьому, і тому промовчав.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 13. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи