Розділ «Філіпп Майєр Син»

Його плечі здригнулися.

— Немає ніякого «кращого світу».

— Наш тато досі живий, — нагадав я.

— Наш тато, — пирхнув він, — найпевніше, уже їде до своєї коханки, яка живе в Остіні.

— Я не очікував, що ти скажеш таку гидоту, — відвернувся я.

— Треба хоч інколи прислухатися до того, що кажуть люди, Ілаю.

Індіанці, які охороняли нас, озирнулися. Мені дуже хотілося, щоб вони підійшли та змусили нас замовкнути. Проте цього разу їм, вочевидь, було байдуже.

— Мама, коли відчиняла їм двері, рятувала тебе, — вів далі Мартін. — Вона знала, що її вб’ють, а Ліззі та я, найімовірніше, загинемо. Але ти — зовсім не схожий на нас.

Я вдав, що не розумію його. Дивився собі на високі скелі, з яких де-не-де проростали ведмежа трава та магонія. На верхівці однієї зі скель ріс вузлуватий старий кедр, подібний до димової труби, і серед гілок цього товстезного дерева я розгледів орлине гніздо. А по берегах річки — трохи вище за течією — росли старі кипариси. Їхні товсті корені повилазили назовні. Певно, цим величним деревам було вже багато сотень років.

Коли сонце освітило верхівки скель, ми почули голосіння індіанців — це вони ховали свого вбитого товариша. А коли команчі повернулися, то взялися гуртом лупцювати мене та Мартіна кулаками й ногами. Я думав, що цього разу вони заб’ють нас до смерті… Та ні. Я лишень відчув сморід і побачив, що мій брат лежить у власних нечистотах.

— Я нічого не зміг удіяти, — пробелькотів він.

— Таке буває, не зважай.

— Не можу…

Згідно зі звичаєм індіанців, разом із загиблим воїном ховають і його коня. Нас із братом, як я дізнався згодом, теж хотіли вбити й покласти разом із убитим конем. Але Тошавей наполіг на тому, щоб вони залишили нас живими. Тошавей — це той, хто врятував мені життя, витягнувши з будинку (це коли я потрапив до «обіймів» індіанця, якого підстрелив). І якби все залежало від нього, команчі взагалі оминули б наш будинок. Мій брат, який уже трохи розумів мову індіанців, пояснив мені, що Тошавей сперечається з іншими, наполягаючи на тому, щоб нам зберегли життя. Індіанець відчував, що я дивлюся на нього, та наразі не звертав на мене жодної уваги.

Тим часом обличчя мого брата набуло філософського вигляду. І я був уже роздратований, тому що знав, що зараз знову почнуться його нескінченні балачки…

— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — доки було темно, я думав: коли зійде сонце, індіанці побачать, що ми — такі самі люди, як і вони. І усвідомлять, що припустилися жахливої помилки… А зараз я, навпаки, сподіваюся, що незабаром вони нас уб’ють.

Я промовчав.

— Тепер я розумію, — вів далі Мартін, — що саме через цю схожість вони нас і вб’ють. Ми з тобою, звичайно ж, безсилі перед своєю долею, та вони такі ж безсилі перед своєю. Тому вони й уб’ють нас. Ми-бо нагадуємо їм їх самих — те, що чекає на них згодом.

— Та замовкни вже! — не витримав я.

— Вони ж не звертають на нас уваги, — відповів він.