Філіпп Майєр Син

Син

Як мені добре було відомо, Квітка Прерій мала серйозні стосунки з хлопцем на ім’я Нападає Першим (він був старший за мене років на п’ять чи шість), який вирушив у той довгий похід разом із Тошавеєм, Пізоном та іншими. Дівчина саме стала на порі, тобто досягла шістнадцятирічного віку, проте небувалий шлюбний викуп за її сестру — півсотні коней! — розлякав майже всіх її прихильників. Але вона вважала таке становище вигідним для себе — це ж бо означало, що жоден чоловік із нашого племені не спроможний узяти її за дружину. Та вона також чудово знала, що триватиме це недовго: щойно в племені знову запанує добробут — за неї одразу ж заплатить викуп якийсь старий товстий вождь, і її безтурботне життя вмить закінчиться.

Майже всі наші дівчата тихенько плакали ночами від гірких думок про осоружне заміжжя, що чекало на них у недалекому майбутньому. Квітка Прерій сподівалася, що їй удасться залишатися неодруженою до двадцяти років — тобто на рік довше, ніж дівувала її сестра. А тоді вже — що вдієш! — доведеться йти заміж за якогось огидного старигана-багатія. Адже її коханий, Нападає Першим, навіть разом з усіма своїми родичами не зібрав би стільки коней, ба навіть половину, щоб заплатити за дівчину викуп. І тому її батько ніколи не погодився б на їхній шлюб — як, власне, і на шлюб із будь-яким іншим хлопцем. Вони теж були нездатні заплатити такий викуп (Тошавеєва щедрість була небаченим винятком із правил). Тож Квітка Прерій була приречена на жалюгідне існування разом із чоловіком, якого ніколи не зможе покохати, і його старшими дружинами, які тільки те й робитимуть, що знущатимуться з неї. І вона решту свого життя відшкрябуватиме шкури, як звичайнісінька на-раїбо.

Що ж до мене — я нарешті «потоваришував» із луком і стрілами. Наші запаси м’яса бізонів були мізерними, тож я щодня полював на оленів, лосів і антилоп. І, як усі наші мисливці, мусив що день від’їжджати все далі й далі від табору, аби надибати бодай якусь із цих тварин. Тож якось у серпні, уже п’ятий день полюючи далеко від селища, я раптом збагнув: мені ж анічогісінько не заважає кинути все та й гайнути до найближчого поселення білих! Але за цією думкою одразу прийшла інша: а до кого мені, власне, їхати? Хіба що до батька, який і пальцем не поворухнув, щоб знайти мене, якщо, звичайно ж, він узагалі ще живий. Тож я помилувався ще деякий час неозорою прерією, а потім розвернув свого коня до селища — м’ясо, добуте на полюванні, я нав’ючив на мула, якого вів за собою, — і далі думаючи про полонених та їхніх родичів. Я багато разів чув про білих, які з ніг збилися, щоб відшукати своїх дітей-полонених і викупити їх у команчів; звістки про нагороду за викуплених рабів, дуже швидко розносилися по всіх племенах. Та що там білі — нещодавно, десь місяць тому, до нашого селища прискакав негр! Так-так, справжнісінький вільний негр із Канзаса, який розшукував свою дружину, також негритянку, та дітей, щоб викупити їх у команчів. Угледівши цього відчайдуха, наші воїни спочатку отетеріло витріщилися на нього, а тоді порадилися між собою й вирішили, що не вбиватимуть його.

Ми не брали його родичів у полон, але чули, що їх начебто захопило інше плем’я команчів — нойеканее. Тож чоловікові треба було просуватися далі на захід, і ми докладно пояснили йому, куди саме їхати. А ще добре нагодували та дозволили відпочити в нашому селищі після довгої подорожі. Тож він пробув у нас два дні та й поїхав собі далі. Дивного тут, власне, нічого й немає: з усіх людей, які не належали до раси червоношкірих, команчі безжально винищували тільки техано, тобто техасців. А з іншими білими — або ж із неграми, як у тому випадку, — ми й обходилися інакше. І якщо людина чинила дуже хоробро — подібно до того негра, якому вдалося неабияк здивувати всіх нас, — то ми не тільки дарували їй життя, а й запрошували до себе як шанованого гостя, який може залишатися в селищі скільки завгодно. Тошавеїв батько розповідав мені, що команчі, власне, нічого й не мали проти білих (наприклад, століттями торгували з французами та іспанцями), доки не з’явилися жадібні й жорстокі техано. Білі чудово знали про це, і якщо техасець потрапляв у полон до команчів, він намагався переконати їх у тому, що виріс у Нью-Мексико чи Канзасі. Якщо «блідолицьому» це вдавалося, то його вбивали швидко — ножем у серце абощо. А для техасців команчі готували значно страшнішу смерть — підсмажування на повільному вогні.

Власне, уже кілька місяців навіть думки про повернення до білих у моїй голові не крутилися. Та й що тут дивного? Ну, втечу я до них, а вони — або до сиротинця мене запроторять, або ж примусять заробляти собі на шматок хліба, прислуговуючи комусь із них. А от команчі мене вже за дорослого вважають! І я чудово знав, що в білих — зовсім інші правила, і для них я буду не ким іншим, як шмаркачем. То хіба міг я добровільно відмовитися від життя, у якому робив, що хотів, і навіть дівчину мав, хоч вона й торочила мені щоночі в моєму тіпі, що між нами не може бути нічого серйозного. Звісно ж, ні. Зосередивши всю свою увагу на Квітці Прерій, я допомагав їй носити воду й збирати дрова, а якщо приносив до її тіпі оленя — обов’язково сам і знімав із нього шкуру. Та батько дівчини, звичайно ж, не вважав мене за гідного претендента на її руку, хоч я й був прибраним сином Тошавея. От за кого він радо віддав би доньку — то це за Ескуте, який був чистокровним команчем, а ще на кілька років старшим за мене.

Багато хто з моїх приятелів-хлопчаків непокоївся через мене. А як же інакше? Вони-бо добре знали: якщо Нападає Першим повернеться з походу живим, то, може, і не вб’є мене, але віддухопелить так, що я ой як не радий буду; крім того, Квітка Прерій після повернення коханого начисто забуде про моє існування. Тож хлопці дедалі частіше торочили мені, щоб я припинив свої залицяння до неї. А я — дедалі більше захоплювався красою своєї Квітки, дивуючись, як це раніше вважав її менш вродливою, ніж Самотня Пташка. Безперечно, Квітка була зовсім не схожа на старшу сестру, бо її очі та груди не такі великі. Зате вона була струнка й легенька, немов те оленятко, — неначе Творець постарався, щоб вона не мала нічого зайвого, лише витончену красу та легкість. Тож я не переймався через те, що там торочать мені хлопці.

Урешті-решт, мені й так було за що хвилюватися. Їжі, наприклад, нам наразі вистачало, та вона була аж надто одноманітною. І все через те, що ми не мали зайвих коней і шкур, щоб обмінювати їх на цукор, кукурудзу та гарбузи. А нам потрібні були не тільки харчі — свинцю, пороху й гвинтиків, щоб лагодити старі рушниці, теж бракувало. І ще ми змушені були животіти в холодному й сухому — і до того ж геть чужому для нас — краї. Тому наш звичний лад поступово, але невпинно замінювався на інший: малі хлопчаки, які зазвичай гралися у війну, повинні були забезпечувати свої родини їжею; старі діди, яким уже тільки в затінку відпочивати, мусили виконувати повсякденну жіночу роботу. Можливо, Квітка Прерій і прийшла до мого тіпі, бо все навколо перевернулося догори дриґом. А може, тому що в червні, коли той довгий похід ще тільки планувався, вона кілька разів бачила вві сні мертвого Нападає Першим, із якого зняли скальп. Нікому, крім мене, Квітка не наважувалася цього розповісти, адже її одразу ж обвинуватили б у лихому чародійстві, та якщо б не вбили, то вже точно витурили б геть із табору. Але навіщо їй насилати на коханого злі чари? Якщо це комусь і було вигідно — то тільки мені, але я теж не зробив би цього (я, загалом, і не вірю в магію), бо Нападає Першим добре ставився до мене — наприклад, брав кілька разів із собою на полювання. Тож я аж ніяк не хотів, щоб його вбили та зняли скальп, — ну, хіба що на все життя посадили до якоїсь мексиканської в’язниці.

Хай би там як, а такого щасливого літа я ще ніколи не мав. Тож навіть попри невеселий настрій решти, я був надзвичайно задоволений життям. Так, мене могли будь-якого дня вбити індіанці з якогось племені, що вважало нас ворогами, і ще я мав дуже великі шанси потрапити до лап грізлі чи наштовхнутися на зграю голодних вовків. Але я дуже рідко робив щось таке, чого мені робити не хотілося, і це була справжня свобода. Власне, у чому полягає основна відмінність між «блідолицими» й команчами? Саме в тому, що перші охоче змінювали свободу на довше й спокійніше життя, а другі — ніколи й ні на що б її не проміняли. Коли було холодно, я спав у тіпі, а в теплу погоду — просто неба. Вирушав на полювання чи просто в подорож тоді, коли хотів, і ще — зустрічався з дівчиною, хоч вона й вважала себе подругою іншого хлопця. За чим я по-справжньому сумував — то це за риболовлею: команчі їли рибу тільки за найскрутніших часів. Однак не рибалив навіть під час довгих поїздок на полювання, де був сам-самісінький.

У жовтні наші старійшини вирішили, що нам уже час рушати на південь, тобто повертатися до знайомої території. Адже зима тут, найпевніше, буде значно суворішою, ніж там, і ми можемо просто загинути від голоду й холоду, якщо залишимося. Усі дуже занепокоїлися — наші-бо воїни ще не повернулися. Але — що вдієш! — ми знялися з місця, перед тим нашкрябавши на старому товстому дереві послання для наших родичів і друзів із детальними роз’ясненнями про те, куди саме вирушили.

Ми зупинилися досить близько від того місця, де раніше стояв наш табір: на відстані близько десяти миль на північ від річки Канейдіан. Старійшини казали, що нашу територію, певно, зайняло якесь із індіанських племен, оскільки тут недалечко пролягали добре відомі нам стежки, які протоптали інші індіанці ще бозна-коли. Але, на наш подив, місце залишалося вільним, і трава там виросла дуже висока. Це був добрий знак: трави-бо цієї повинно було вистачити для наших коней на цілісіньку зиму. Однак те, що тут не напасалися більше нічиї коні, було знаком поганим, тож усі ще більше засмутилися. І торочили в один голос, що, найімовірніше, винищено вже дуже багатьох команчів, не тільки пенатеків, бо інакше таке придатне місце для табору не залишалося б незайнятим аж дотепер.

У грудні нарешті приїхали ті, на кого ми так чекали. І єдиною доброю новиною було те, що Тошавей, Неекару та Ескуте повернулися живими; вони й решта, хто вижив у поході, стали худющими, наче скелети. Тошавей відморозив ступню й мало не втратив її. Ескуте ж отримав кулю, що пройшла крізь плече й зламала кістку. Це сталося невдовзі після того, як вони вирушили в похід, тож хлопець три місяці проїздив із переламаною рукою, і тепер ледве міг ворушити нею: певно, натягати цією рукою тятиву лука він уже ніколи не зможе.

Вони здобули в поході вісім сотень коней, але на них чекала засідка — техаська армія й мексиканці, які об’єдналися проти нас замість того, щоб, як звичайно, убивати одне одного. Тож від наших воїнів після цього живими залишилася лише половина, і вони змушені були тікати від армії та рейнджерів аж углиб Нью-Мексико.

А за відсутності воїнів на табір, де зосталися лише жінки, напали мескалеро-апачі, повбивавши майже їх усіх (кого не вбили — забрали, певно, у полон). А на той час, коли воїни знайшли тіла загиблих, їх уже неможливо було впізнати. Та все ж таки вдалося встановити, що Тошавеєву доньку не вбили, принаймні на місці. Власне, з трьох сотень людей, які вирушили в похід, повернулося до нас менш ніж чотири десятки. І до цього горя додавалася ще дуже прикра новина — ми втратили близько тисячі коней, тож торгувати нам стало нічим, і зима очікувалася ще важча, ніж ми гадали раніше. З того дня, коли воїни повернулися з походу, і до ранньої весни в нашому таборі не змовкали плач і завивання жінок, які на знак жалоби порізали собі обличчя й руки; було багато таких, які повідрізали навіть цілі пальці — по одному за кожного загиблого родича.

Нападає Першим загинув, причому навіть труп не вдалося поховати: та бійня була такою швидкою й безжальною, що його потім і не знайшли, найпевніше, з нього зняли скальп, а тоді розшматували. Тож Квітка Прерій якийсь час до мене не приходила. Вона, власне, майже не виходила зі свого тіпі й майже нічого не їла: з коханим-бо вони одружені не були, і тому їй не можна було навіть плакати за ним на людях. І вона не могла нікому розповідати про свої страшні сни, що виявилися віщими.

Розділ 20

Джинні Мак-Каллоу

1942 рік

Минув тиждень від того дня, коли вона закінчила школу. Фінеас запросив її до Остіна, де температура повітря, як вона знала, становила всього-на-всього дев’яносто градусів за Фаренгейтом, тоді як у Мак-Каллоу-Спрінґс термометр показував уже сто. Здавалося б, це просто чудово — з’їздити до Бартон-Спрінґс, де можна буде полежати на пляжі, знічев’я спостерігаючи за тими, хто купається, а ще — за парочками закоханих та хлопцями, які грають у футбол. Словом, провести днину наодинці там, де геть усе незнайоме їй… Та ні. Це не для неї.

«Я страшенно нудна людина, — думала вона. — Нудна, бо дуже передбачувана. Не те що мій прадід… Але я можу бути хороброю, — справді хороброю, попри все».

Їй навіть думати про Північ не хотілося — одразу ж згадувався той ідіотський пансіон, з якого вона втекла. Це було ризиковано, та вона завжди готова була ризикувати, якщо справді хотіла чогось; хоча ніхто, крім неї, цього не розумів. Коли вона ставила собі щось за мету і йшла до неї — сміливості їй аж ніяк не бракувало. Але ніхто інший цього ще не знав, тож це не мало значення.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 88. Приємного читання.