Розділ «Філіпп Майєр Син»

«Плакса-вакса!» — згадалася їй Джонасова дражнилка. Вона притулилася головою до скла й відчула, як похитується потяг. За вікном показалися пагорби — передгір’я Ллано. І їй згадався полковник, який умів, лишень поглянувши на ту чи іншу скелю, визначити її вік (наприклад, десять мільйонів років). І завжди помічав незвичні речі, такі як відбиток доісторичної папоротеподібної рослини, що навіки лишився на камені. Солдати вже відверто розглядали її. Рік чи два тому вона люто зиркнула б на них, щоб вони припинили це неподобство. Та зараз дозволила їм витріщатися та упиватися своїми безсоромними фантазіями, принаймні, так їй це уявлялося. Мине кілька місяців — і вони підуть на війну й не повернуться ніколи, бо загинуть на чужині. Можливо, саме така доля чекає на кожного із цих трьох. А може, хтось і виживе, наприклад отой найстарший, хоча важко сказати напевне. Такі вже настали часи: падає бомба — і вмить гине ціла сотня солдатів, кожного з яких удома чекає мати. Подумавши про це, Джинні відчула, як її переповнюють емоції, і дуже захотіла щось подарувати цим солдатам — ну, може, цигарок чи шипучки їм купити. Та ні, не те. Що було б справжнім подарунком для них — то це… Вона дозволила собі навіть подумати якусь хвильку про такий подарунок, але потім переступила з ноги на ногу й поправила сукню. Думати — одне діло, а насправді… насправді вона ніколи так не вчинить. Хоча… чи було це для неї таким уже цінним? Вона останнім часом дуже багато думала про те, що треба якомога швидше позбутися цієї ідіотської цноти. Але ж не з отим прищавим солдатиком! І не з тим старим страшидлом, у якого на шиї — рана від бритви, схожа на слід від зашморгу. Так от хто загине на війні! Саме він — це ж ясно як день! Вона розхвилювалася ще більше. Це все було дуже, дуже драматично.

Потім їй стало соромно. Вона подумала про братів, які нині проходять військовий вишкіл у Джорджії. Що чекає на них? Клінт, мабуть, захоче похизуватися своєю хоробрістю й швидко загине. Пол — той буде обережнішим, але обов’язково піде на ризик, якщо небезпека загрожуватиме комусь із його друзів. Тож краще, щоб він узагалі не мав друзів. Бо інакше — його точно вб’ють. Джонас — єдиний із її братів, хто схожий на типового «синка багатенького тата». Він точно не ризикуватиме життям, якщо за нього це зможе зробити хтось інший. До того ж Джонас — офіцер.

Вона подивилася у вікно — на траву, що вже стала брунатною від спеки. Техаську рівнину, що простягалася далеко на південь — аж до Мексики, — було видно як на долоні (на півночі ж починався ескарп). Жовтувата літня імла. Мул, який тягне плуга. Вона й сама не знала, чому так упевнена в тому, що дощів не буде ще кілька тижнів. І всі думатимуть тільки про одне: чи взагалі впаде колись той дощ, чи ні?

Її двоюрідний дідусь Фінеас — вона, щоправда, називала його просто дядьком — був головою Залізничного комітету та мав, як усі казали, навіть більше влади, ніж губернатор. Саме він визначав, скільки нафти може бути викачано в усьому Техасі, і це, так чи інакше, контролювало ціни. Як міркувала Джинні, це було схоже на ситуацію з рогатою худобою. У посуху всі намагалися швидше розпродати м’ясо, і тому ціни спадали (хоча коли яловичина ставала дефіцитом — вони підстрибували знову). От тільки спекулянти тепер порушують цей звичний порядок: закуповують дешевше в злидарів-фермерів, а тоді продають дорожче в містах, розповідаючи байки про посуху й дефіцит. Спекулянти наживаються там, де інші бідують; гроші тепер заробляють не в преріях, а в кам’яних будівлях. Армор і Свіфт — ось кого люто ненавидить її батько. А тим часом у Техасі видобувають більше нафти, ніж у будь-якій країні земної кулі. І щось нечасто можна почути, щоб нафтовики скаржилися на життя.

Жінка розплющила очі. Та сама величезна кімната з каміном. Ось її рука. Зморшкувата шкіра здається зовсім прозорою; браслет наручного годинника вже завеликий для такого тоненького зап’ястка. Може, вдасться бодай одненьким пальцем поворушити? Ні… Вона обвела поглядом кімнату, зупинившись на глобусі, що був не старшим за неї. Але багатьох країн, позначених на ньому, уже немає на сучасних мапах. Ні для кого немає надії. Вапно, що скріплює камін, стало кришитися — отже, він невдовзі розвалиться.

«Коли ж це сталося? — подумала Джинн. — А я й не очікувала, що стільки проживу».

Хоча то була неправда: вона завжди знала, що це інші не зможуть прожити довго.

Смерть як повсякденний супутник. На спокійній, розміреній Півночі такого немає, і Джонас чудово це відчував. Тому він і врятувався. А вона — або не розуміла, що й до чого, або ж розуміла, проте думала, що може цього уникнути. Вуглинки в каміні й далі тліють. А все ж таки — чи справді вона знала напевне, що скоїться з Полом і Клінтом? Чи це її мозок записав, наче підроблена магнітофонна плівка, щось таке, чого насправді ніколи не було?

Фінеас завжди добре ставився до Джинні. Їй важко було навіть уявити, якою впливовою людиною він був. Адже Залізничний комітет — так само, як потім ОПЕК, — контролював ціни на нафту в усьому світі! Фінеас казково розбагатів. Він легко міг або поставити на ноги, або ж безжально розтоптати будь-якого техаського нафтовика чи політика. Скільки-бо свердловин ти не пробуриш — без дозволу Фінеаса ні краплини звідти не викачаєш.

Офіс Залізничного комітету був розташований у звичайнісінькому висотному будинку. Що видавало цю надзвичайно важливу організацію — то це численні машини, припарковані біля будівлі. Яких тут тільки не було марок автомобілів: «Кадиллак-16», «Паккард», «Лінкольн-Зефір» і «Лінкольн-Континенталь»… Стіни кабінету Фінеаса були прикрашені його мисливськими трофеями. Також тут висіли «Єлловбой», вінчестер, що належав іще полковнику, і пара кольтів «Пісмейкер». А ще — почесні значки від Південно-Західної Асоціації Тваринників та Асоціації Погоничів Худоби. І, звичайно ж, світлини: ось це — слони, леви та інші тварини, на яких полював господар цього кабінету (кожне таке фото супроводжувалося детальним описом), а це — він сам із Тедді Рузвельтом на Кубі (на обличчі Фінеаса — широка усмішка: таке враження, що він почувається навіть упевненішим у собі, ніж стариган поряд із ним).

Він мав уже сімдесят п’ять років, але, коли сидів у кріслі навпроти Джинні, досі справляв на неї враження людини, сповненої сил і енергії. На полковника Фінеас був анітрохи не схожий: високий, із густим сивим волоссям, у вишуканому костюмі; ну, і його красуні-секретарки теж одягалися не абияк. Жодних ковбойських чобіт, краватки «боло» та інших проявів показної ностальгії за давніми часами. Власне, Фінеас значно більше був схожий на мешканця Сходу (наприклад, банкіра), ніж на людину, яка виросла на Заході.

Але його здоров’я вже дуже помітно слабшало. Серце. Полковник у його віці не мав таких проблем, як задишка та страшенні набряки на ногах. Тож було очевидно, що у Фінеаса немає жодних шансів дожити, як його батько, до ста років.

Секретарка принесла їм тацю з кавою та солодкими булочками. Це була красуня-брюнетка з яскраво-блакитними очима, високими вилицями та бездоганною фігурою. Звісно ж, вона, Джинні, такою вродливою ніколи не стане. Дівчина вмостилася зручніше в м’якому кріслі, споглядаючи краєвид, що відкривався з вікна: Остін було видно звідси як на долоні, і Джинні подумала, що з її ранчо сюди добиратися — якісь п’ять годин, але приїжджаєш наче до зовсім іншої країни. Фінеас привітав її із закінченням школи та заходився розпитувати про новини від Пола та Клінта, а тоді — про те, чи має вона якісь плани на майбутнє. Плани? Та ні, ще жодних не має.

Секретарка саме вийшла з кабінету, і тон Фінеаса одразу ж змінився. Джинні вже знала, що зараз він заговорить про справи.

— Гадаю, що ти — так само як і я — чудово розумієш, що ранчо Мак-Каллоу завдає лише збитків.

Вона ствердно кивнула, подумавши, однак, що не помічала цього. Ціни-бо на яловичину невпинно зростають, відколи почалася війна. То чому ж…

— Я жив на цій землі ще за тих часів, коли вона була майже незаселеною, — відхилившись на спинку крісла, вів далі Фінеас. — Я поховав там своїх батьків і брата. А тепер мій небіж — твій батько — невпинно наближає нас до розорення. Він розкидається грошима так, ніби вони виростають щовесни, мов трава, просто в нього під ногами. Ніяк не втямлю, чому старий доручив саме йому вести справи нашого ранчо. Ти бухгалтерські книжки бачила?

— Та ні.

— Звісно ж, ні.

Фінеас кивнув їй — мовляв, підійди-но до мене. Вона обійшла стіл і зазирнула в розгорнуту книгу.