Розділ «Філіпп Майєр Син»

На це вона не знайшла що відповісти. І я мовчки пішов до свого кабінету, щоб підкинути дров у камін та застелити диван свіжим простирадлом.

Лише тепер — після трьох місяців спання в окремій кімнаті — я став замислюватися над тим, як узагалі міг бодай щось відчувати до Саллі. Так, вона досі вродлива й по-своєму чарівна жінка. Та всі її думки крутяться навколо неї самої, і я ніколи не помічав бодай одного-єдиного винятку із цього непорушного правила.

Розділ 19

Ілай-Тіететі

Із настанням літа ми дізналися, що пенатеки — найчисленніше та найзаможніше плем’я з усіх команчів — майже повністю зникли з лиця землі. Тут-бо, крім віспи, постаралася ще й холера: її поширили золотошукачі, яким не бракувало «розуму» випорожнюватися просто в річки та струмки. А люта зима поклала край життям тих, кого помилували ці жахливі епідемії. І тому першу пісню жайвора судилося почути лише кільком сотням пенатеків, які врешті-решт розбрелися по інших племенах. А ті, які гниють тепер у землі, уже ніколи нічого не почують і не побачать.

Ми перенесли наше селище подалі на північ — тоді це ще була територія Нью-Мексико, — щоб не контактувати з хворими індіанцями та, звісно, з білими, які розносили всіляку заразу на своєму шляху до Каліфорнії, що саме пролягав через річку Канейдіан. Там, де ми зупинилися, донедавна жили ямпаріки, які, однак, теж вирушили на північ, діставшись території шошонів. Я сподівався, що знайду Урвата й поквитаюся з ним, але так його й не зустрів.

Мисливські Угіддя команчів ніколи не були аж такими заселеними — хоч минулого року нас і полягло тисяч із десять. Річ у тім, що нашу територію почали займати індіанці, які змушені були шукати собі іншої домівки. Це були як східні племена (чікаси та делавари), так і ті, що мешкали неподалік наших земель (такі як вічіти й осаджі). І тому цього року полювання на бізонів було таким невдалим для нас, що добутого м’яса й шкур аж ніяк не вистачило б до кінця року. Тож Тошавей разом з іншими старійшинами вирішив піти ва-банк: улаштувати найграндіозніший похід за всю історію команчів. Це означало, що триста людей (у тому числі підлітки й жінки, яких брали із собою для того, щоб вони ставили табір і готували їжу для воїнів) повинні були, проїхавши майже через увесь Техас, дістатися Мексики. Звичайно ж, Тошавей, Ескуте й Неекару теж вирушили в цей довгий-довгий похід, що мав тривати з липня аж до грудня.

Мене залишили в головній ранчерії разом з іншими підлітками, які за відсутності дорослих чоловіків мали забезпечувати селище харчами (бо на запаси особливо покладатися не доводилося — наші воїни вполювали надто мало бізонів) та охороняти його від ворогів. Усі індіанці, які залишилися в селищі, ходили похнюпленими. А як же інакше? Кожна-бо з родин випровадила щонайменше когось одного в надзвичайно небезпечний похід. Щоправда, це літо принесло нам і добру новину: будь-якого білого полоненого тепер можна було продати до котрогось із фортів, які нещодавно тут з’явилися. І давали за кожного з цих полонених чималенькі гроші — доларів із триста, іноді навіть більше. Тож ми купили кількох білих у ямпаріків і продали їх мешканцям Нью-Мексико, а вони вже, певно, перепродадуть їх до якогось форту.

Ні За Холодну Воду ніколи більше не приходила до мого тіпі. Але стали з’являтися інші дівчата: їхні нотсакапу (коханці) вирушили в похід, а мене тут усі знали як мовчазного юнака, який не теревенить про все на світі з іншими текенівапе (молодими воїнами). Вони ж, ці воїни, досі вважали мене нижчою істотою — навіть при тому, що я вже здобув свій перший скальп.

Молоді жінки підстерігали мене всюди, де я тільки опинявся на самоті — скажімо, на полюванні чи в своєму тіпі, — і ділилися зі мною численними таємницями, анітрохи не хвилюючись, що я комусь усе це розпатякаю. Тож я дізнався про те, яка з дівчат спить із чоловіком своєї найкращої подруги, а яка — з параїбо (одним із вождів). І про те, яка з них планує втекти жити до ямпаріків, а яка — мріє заснувати зі своїм майбутнім чоловіком нове плем’я. А також про закохані парочки, що збираються вирушити разом світ за очі, тому що батько нареченого неспроможний заплатити викуп за наречену. І про те, як нелегко доводиться жінці, якщо її взяв собі за третю дружину старий товстопузий «герой», який свого часу набрехав про власні «подвиги» в розповіді, що передує урочистому танку зі скальпами. І, нарешті, про те, котра з шукачок нічних пригод заразилася пісіпу від одруженого чоловіка (і навіть про те, чи варта була та ніч того, щоб потім платити за ліки).

Однієї ночі хтось, тихенько прослизнувши до мого тіпі, завмер на місці: мабуть, щоб очі звикли до темряви. Я відчув якийсь дуже приємний запах, що був схожий на суміш меду з корицею.

— Хто тут? — обізвався я.

— Квітка Прерій.

Я перемішав кочергою жар, щоб стало бодай трошечки світліше. І справді — Квітка Прерій! Може, і не така вродливиця, як її сестра Ні За Холодну Воду, — але, як не крути, надто гарна для такого, як я.

— Мені спати хочеться, — пробурчав я, вирішивши, що вона прийшла просто потеревенити, як і всі інші.

Дівчина вдала, що не чує мене, і мовчки скинула свою квасу. А після всього — миттю заснула, міцно притулившись до мене. І я подумав, що, напевно, саме цього вона найдужче й хотіла: заснути в чиїхось обіймах. Сумувала, мабуть, за своїм коханцем, який поїхав у похід разом із Тошавеєм та іншими. Я поринув у якусь напівдрімоту, вдихаючи свіжий аромат, що надходив від м’якого, теплого тіла юної жінки. Звичайно ж, близькість цього тіла знову пробудила в мені сильне бажання, та водночас я не хотів будити свою гостю, яка так солодко спала. З цією думкою я й сам заснув. Відтак — прокинувся, бо Квітка Прерій розбудила мене (коли я розплющив очі, вона саме одягалася).

— Не чекай, що таке повториться знов. І ще — нікому не розповідай про це.

— Ти слово в слово повторюєш те, що казала твоя сестра, — промимрив я, думаючи про те, чи не зробив, бува, щось не так.

— Ну, я не така шльондра, як вона. І тому ти можеш не сумніватися в моїх словах.

— Так вона ж і не приходила більше до мене.