Розділ «Філіпп Майєр Син»

Власне, уже кілька місяців навіть думки про повернення до білих у моїй голові не крутилися. Та й що тут дивного? Ну, втечу я до них, а вони — або до сиротинця мене запроторять, або ж примусять заробляти собі на шматок хліба, прислуговуючи комусь із них. А от команчі мене вже за дорослого вважають! І я чудово знав, що в білих — зовсім інші правила, і для них я буду не ким іншим, як шмаркачем. То хіба міг я добровільно відмовитися від життя, у якому робив, що хотів, і навіть дівчину мав, хоч вона й торочила мені щоночі в моєму тіпі, що між нами не може бути нічого серйозного. Звісно ж, ні. Зосередивши всю свою увагу на Квітці Прерій, я допомагав їй носити воду й збирати дрова, а якщо приносив до її тіпі оленя — обов’язково сам і знімав із нього шкуру. Та батько дівчини, звичайно ж, не вважав мене за гідного претендента на її руку, хоч я й був прибраним сином Тошавея. От за кого він радо віддав би доньку — то це за Ескуте, який був чистокровним команчем, а ще на кілька років старшим за мене.

Багато хто з моїх приятелів-хлопчаків непокоївся через мене. А як же інакше? Вони-бо добре знали: якщо Нападає Першим повернеться з походу живим, то, може, і не вб’є мене, але віддухопелить так, що я ой як не радий буду; крім того, Квітка Прерій після повернення коханого начисто забуде про моє існування. Тож хлопці дедалі частіше торочили мені, щоб я припинив свої залицяння до неї. А я — дедалі більше захоплювався красою своєї Квітки, дивуючись, як це раніше вважав її менш вродливою, ніж Самотня Пташка. Безперечно, Квітка була зовсім не схожа на старшу сестру, бо її очі та груди не такі великі. Зате вона була струнка й легенька, немов те оленятко, — неначе Творець постарався, щоб вона не мала нічого зайвого, лише витончену красу та легкість. Тож я не переймався через те, що там торочать мені хлопці.

Урешті-решт, мені й так було за що хвилюватися. Їжі, наприклад, нам наразі вистачало, та вона була аж надто одноманітною. І все через те, що ми не мали зайвих коней і шкур, щоб обмінювати їх на цукор, кукурудзу та гарбузи. А нам потрібні були не тільки харчі — свинцю, пороху й гвинтиків, щоб лагодити старі рушниці, теж бракувало. І ще ми змушені були животіти в холодному й сухому — і до того ж геть чужому для нас — краї. Тому наш звичний лад поступово, але невпинно замінювався на інший: малі хлопчаки, які зазвичай гралися у війну, повинні були забезпечувати свої родини їжею; старі діди, яким уже тільки в затінку відпочивати, мусили виконувати повсякденну жіночу роботу. Можливо, Квітка Прерій і прийшла до мого тіпі, бо все навколо перевернулося догори дриґом. А може, тому що в червні, коли той довгий похід ще тільки планувався, вона кілька разів бачила вві сні мертвого Нападає Першим, із якого зняли скальп. Нікому, крім мене, Квітка не наважувалася цього розповісти, адже її одразу ж обвинуватили б у лихому чародійстві, та якщо б не вбили, то вже точно витурили б геть із табору. Але навіщо їй насилати на коханого злі чари? Якщо це комусь і було вигідно — то тільки мені, але я теж не зробив би цього (я, загалом, і не вірю в магію), бо Нападає Першим добре ставився до мене — наприклад, брав кілька разів із собою на полювання. Тож я аж ніяк не хотів, щоб його вбили та зняли скальп, — ну, хіба що на все життя посадили до якоїсь мексиканської в’язниці.

Хай би там як, а такого щасливого літа я ще ніколи не мав. Тож навіть попри невеселий настрій решти, я був надзвичайно задоволений життям. Так, мене могли будь-якого дня вбити індіанці з якогось племені, що вважало нас ворогами, і ще я мав дуже великі шанси потрапити до лап грізлі чи наштовхнутися на зграю голодних вовків. Але я дуже рідко робив щось таке, чого мені робити не хотілося, і це була справжня свобода. Власне, у чому полягає основна відмінність між «блідолицими» й команчами? Саме в тому, що перші охоче змінювали свободу на довше й спокійніше життя, а другі — ніколи й ні на що б її не проміняли. Коли було холодно, я спав у тіпі, а в теплу погоду — просто неба. Вирушав на полювання чи просто в подорож тоді, коли хотів, і ще — зустрічався з дівчиною, хоч вона й вважала себе подругою іншого хлопця. За чим я по-справжньому сумував — то це за риболовлею: команчі їли рибу тільки за найскрутніших часів. Однак не рибалив навіть під час довгих поїздок на полювання, де був сам-самісінький.

У жовтні наші старійшини вирішили, що нам уже час рушати на південь, тобто повертатися до знайомої території. Адже зима тут, найпевніше, буде значно суворішою, ніж там, і ми можемо просто загинути від голоду й холоду, якщо залишимося. Усі дуже занепокоїлися — наші-бо воїни ще не повернулися. Але — що вдієш! — ми знялися з місця, перед тим нашкрябавши на старому товстому дереві послання для наших родичів і друзів із детальними роз’ясненнями про те, куди саме вирушили.

Ми зупинилися досить близько від того місця, де раніше стояв наш табір: на відстані близько десяти миль на північ від річки Канейдіан. Старійшини казали, що нашу територію, певно, зайняло якесь із індіанських племен, оскільки тут недалечко пролягали добре відомі нам стежки, які протоптали інші індіанці ще бозна-коли. Але, на наш подив, місце залишалося вільним, і трава там виросла дуже висока. Це був добрий знак: трави-бо цієї повинно було вистачити для наших коней на цілісіньку зиму. Однак те, що тут не напасалися більше нічиї коні, було знаком поганим, тож усі ще більше засмутилися. І торочили в один голос, що, найімовірніше, винищено вже дуже багатьох команчів, не тільки пенатеків, бо інакше таке придатне місце для табору не залишалося б незайнятим аж дотепер.

У грудні нарешті приїхали ті, на кого ми так чекали. І єдиною доброю новиною було те, що Тошавей, Неекару та Ескуте повернулися живими; вони й решта, хто вижив у поході, стали худющими, наче скелети. Тошавей відморозив ступню й мало не втратив її. Ескуте ж отримав кулю, що пройшла крізь плече й зламала кістку. Це сталося невдовзі після того, як вони вирушили в похід, тож хлопець три місяці проїздив із переламаною рукою, і тепер ледве міг ворушити нею: певно, натягати цією рукою тятиву лука він уже ніколи не зможе.

Вони здобули в поході вісім сотень коней, але на них чекала засідка — техаська армія й мексиканці, які об’єдналися проти нас замість того, щоб, як звичайно, убивати одне одного. Тож від наших воїнів після цього живими залишилася лише половина, і вони змушені були тікати від армії та рейнджерів аж углиб Нью-Мексико.

А за відсутності воїнів на табір, де зосталися лише жінки, напали мескалеро-апачі, повбивавши майже їх усіх (кого не вбили — забрали, певно, у полон). А на той час, коли воїни знайшли тіла загиблих, їх уже неможливо було впізнати. Та все ж таки вдалося встановити, що Тошавеєву доньку не вбили, принаймні на місці. Власне, з трьох сотень людей, які вирушили в похід, повернулося до нас менш ніж чотири десятки. І до цього горя додавалася ще дуже прикра новина — ми втратили близько тисячі коней, тож торгувати нам стало нічим, і зима очікувалася ще важча, ніж ми гадали раніше. З того дня, коли воїни повернулися з походу, і до ранньої весни в нашому таборі не змовкали плач і завивання жінок, які на знак жалоби порізали собі обличчя й руки; було багато таких, які повідрізали навіть цілі пальці — по одному за кожного загиблого родича.

Нападає Першим загинув, причому навіть труп не вдалося поховати: та бійня була такою швидкою й безжальною, що його потім і не знайшли, найпевніше, з нього зняли скальп, а тоді розшматували. Тож Квітка Прерій якийсь час до мене не приходила. Вона, власне, майже не виходила зі свого тіпі й майже нічого не їла: з коханим-бо вони одружені не були, і тому їй не можна було навіть плакати за ним на людях. І вона не могла нікому розповідати про свої страшні сни, що виявилися віщими.

Розділ 20

Джинні Мак-Каллоу

Минув тиждень від того дня, коли вона закінчила школу. Фінеас запросив її до Остіна, де температура повітря, як вона знала, становила всього-на-всього дев’яносто градусів за Фаренгейтом, тоді як у Мак-Каллоу-Спрінґс термометр показував уже сто. Здавалося б, це просто чудово — з’їздити до Бартон-Спрінґс, де можна буде полежати на пляжі, знічев’я спостерігаючи за тими, хто купається, а ще — за парочками закоханих та хлопцями, які грають у футбол. Словом, провести днину наодинці там, де геть усе незнайоме їй… Та ні. Це не для неї.

«Я страшенно нудна людина, — думала вона. — Нудна, бо дуже передбачувана. Не те що мій прадід… Але я можу бути хороброю, — справді хороброю, попри все».

Їй навіть думати про Північ не хотілося — одразу ж згадувався той ідіотський пансіон, з якого вона втекла. Це було ризиковано, та вона завжди готова була ризикувати, якщо справді хотіла чогось; хоча ніхто, крім неї, цього не розумів. Коли вона ставила собі щось за мету і йшла до неї — сміливості їй аж ніяк не бракувало. Але ніхто інший цього ще не знав, тож це не мало значення.

Потяг віз її до Остіна. Автомобілів на шосе було вдвічі або ж і втричі більше, ніж за часів її дитинства. Кажуть, що майже всі техасці живуть зараз у великих містах; хоча по округу Дімміт цього й не скажеш. Ось їде вантажівка з кількома мексиканцями в кузові. Водій веде машину так, наче там, окрім купи іржавого залізяччя, нічого немає. Ще один різкий поворот — і люди просто повивалюються на шосе. Чому, чому вони дозволяють так обходитися із собою? Батько завжди казав, що мексиканці нічим не відрізняються від тварин. Джинні пам’ятає, як колись він узяв її із собою до південної частини Мак-Каллоу-Спрінґс. Брудні вулиці, жалюгідні халупи; скрізь — в’язки перцю чилі та шматки козлячого м’яса, вивішені сушитися. А мух скільки! Чарлз Мак-Каллоу роздає мексиканцям шматки охолодженої яловичини та ящики теплого пива; показує пальцем, де ставити позначку на бюлетені, і обіцяє заплатити їхні виборчі податки. А мексиканці навперебій вигукують слова подяки. Джинні запам’ятала, як батько сказав — і дуже часто повторював потім, — що мати з ними справу приємніше, ніж із неграми, бо ті надто вже невдячні.

Вікна в потязі були відчинені, і дівчина підставила обличчя прохолодному вітерцю, щоб стало хоч трошечки легше. Її тіло під сукнею геть усе вкрилося потом: настала-бо вже найспекотніша — нещадно спекотна! — пора року. Спека була схожа на потворну живу істоту, яку можна відчути на дотик. Або ні: вона нагадувала удар кувалдою по голові молодого бичка; і до самого вересня краще не стане — тільки гірше. Троє солдатів, які сиділи дещо віддалік, витріщалися на Джинні. Точніше, витріщався один із них — значно старший за неї. Двоє інших — мексиканці приблизно її віку, а може, і молодші — не наважувалися так нахабно роздивлятися дівчину. Власне, білих іще не мобілізували масово, та деякі — як-от її брати — пішли воювати добровольцями.

У віконному склі досить добре було видно відображення Джинні (хоча воно наче накладалося на картини, що миготіли за вікном), і вона за звичкою уважно роздивлялася його.

«А все-таки я гарненька, — подумала вона. — Бувають, звісно ж, і вродливіші дівчата, але я все-таки гарніша за багатьох. Може, Фінеас мене запросив, щоб роботу запропонувати? Було б чудово стати його довіреною особою!»

Утім, якщо добре подумати, це було неможливо. Джинні навіть секретаркою працювати не могла б, бо для цього потрібно вміти стенографувати. А що вона взагалі вміє робити? Та нічогісінько! І якщо вона зараз візьме та й зникне з лиця землі — усім-усім буде на це на-чха-ти.