Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Ти не мусила спускатися аж сюди, любонько, — уже м’якшим тоном пояснила жінка. — Я принесла б молоко до твоєї кімнати, якби ти тільки попросила.

Випивши свою склянку молока, Джинні вирішила піти подихати свіжим повітрям. Надворі було темно, проте в стайні чогось горіло світло. І дівчинка стала спускатися з пагорба, сама не знаючи, що їй треба в тій стайні. Трава була вся вкрита росою, а в повітрі відчувалася висока вологість (тут, у Ґрінфілді, мабуть, завжди так). Як чудово було б зараз відшукати отого хорошого, слухняного коня, та й гайнути на ньому світ за очі й ніколи-ніколи сюди не повертатися! Підійшовши ближче, Джинні побачила, що вікно світиться в горішньому приміщенні — там, де, як вона гадала, міститься сіновал. За тоненькою шторкою хтось ходив туди-сюди. Почулася тиха музика. Дівчинка, вдихаючи знайомі запахи, підійшла ще ближче. Людина знову пройшла повз шторку, і Джинні збагнула, що це конюх. Отже, він зі своєю родиною живе тут — просто над кіньми! Ось чоловік сів у крісло. Мабуть, заплющив очі, слухаючи радіо. Дівчинка не йняла віри своїм очам: у них на ранчо навіть найбідніші робітники жили в окремих будиночках. І хоча це й були жалюгідні халупи, але ж… вакуерос не жили разом із тваринами, як цей бідолаха-конюх.

Відчувши раптом страшенну втому, Джинні почовгала холодною росяною травою назад до будинку. Що ж буде далі, якщо у вересні вже так холодно? Дівчинка намагалася подумки заспокоїти себе: мовляв, усе поступово владнається. Вона згадала полковника, який був приблизно її віку, коли його захопили в полон індіанці. Він же якось пережив це — отже, і їй треба зібрати всі свої сили й пережити навчання в цьому ідіотському пансіоні. Потім, щоправда, вона подумала про те, що тоді часи були зовсім інші, а тому й люди були іншими, і порівнювати себе з прадідом, мабуть, не варто.

Зайшовши до будинку, Джинні раптом почула якийсь нерозбірливий шум. Помітила, що в кінці коридору горить світло, і попрямувала туди. То була велика кімната з безліччю книжок — мабуть, бібліотека чи кабінет. У великому шкіряному кріслі дівчинка побачила чоловіка з люлькою в зубах. І вирішила підійти ближче, щоб він помітив її.

— Можна? — нерішуче вимовила Джинні, коли чоловік підвів на неї погляд.

Це був батько Коркі, який при слабкому світлі настільної лампи видавався молодим хлопцем. Найпевніше, цей чоловік був іще зовсім юним, коли народилася Коркі; на відміну від неї, він був зовні дуже привабливим. Коли господар будинку зняв окуляри, дівчинка побачила, що його очі… заплакані.

— То ви і є та дівчина з Техасу? — неквапно витерши сльози, мовив він.

Джинні ствердно кивнула.

— Як вам мій маєток?

— Тут так багато зелені. Я ніколи не бачила стільки трави одразу, — промимрила вона, страшенно боячись бовкнути щось не те.

— Так-так, газони тут гарні, дякую. Знаєте, а мій прадід пробув якийсь час у Техасі — ще до того, як ця земля стала американською. Власне, він брав безпосередню участь у процесі приєднання Техасу до Сполучених Штатів. Але коли почалася громадянська війна, він змушений був повернутися сюди. Я завжди хотів побачити Техас на власні очі.

— Це справді того варте.

— У наші дні цей штат перетворився на справжнє золоте дно. Треба обов’язково з’їздити туди.

Джинні мовчала, не знаючи, що казати далі.

— Що ж, — ввічливо кивнувши, мовив він. — Я мушу працювати далі. На добраніч!

І чоловік знову начепив окуляри, а дівчинка пішла до своєї кімнати.

Уже вранці, коли всі поснідали, Коркі відвела Джинні подалі від решти й тихенько сказала, що її батька не можна відволікати розмовами, коли він працює в бібліотеці.

— Він уже закінчує працювати над романом, який так довго писав, — пояснювала Коркі. — Його краще не турбувати під час роботи.

Джинні закивала й сказала, що більше його не відволікатиме. І раптом запитала себе: а чи помічала вона бодай колись, щоб її батько плакав? Відповідь була «ні».

Наступними вихідними Джинні подалася до Принстона. Їхати було досить комфортно, і дівчинка насолоджувалася цією короткою мандрівкою, почуваючись геть дорослою (ще б пак — вона подорожує сама-самісінька з одного чужого міста до іншого!). Джинні ну ніяк не могла звикнути до цілого моря зелені, що оточувало її на цих землях. Тут усюди відчувався легкий запах плісняви, гниття. Цей всюдисущий дух немовби нагадував: люди можуть робити все, що завгодно, але плоди їхньої праці, та й вони самі, колись таки гнитимуть у землі. А на її поверхні завжди буятимуть гіллясті дерева та розкішні виноградні лози. Колись тут було так само багато простору, як і в Техасі. Проте зараз людей сюди наїхало стільки, що й плюнути нікуди. То хіба ж тут колись буде місце для чогось нового?