Розділ «Філіпп Майєр Син»

— А як називається ця шапочка? — поцікавилася Джинні, намагаючись бути ввічливою.

У відповідь він сказав незнайоме їй слово — здається, хічпа (чи щось на кшталт цього).

— Я єврей, — трохи помовчавши, додав він. — Щоправда, непутящий, бо працюю в суботу. Та не дивись на мене так, ніби я людожер якийсь. Я просто не можу купити в тебе ці перли, та й годі.

— Але мені дуже-дуже потрібні гроші, а всі банки — зачинені. Без грошей я не повернуся додому, розумієте?

— Мені шкода, але… — він трохи постояв мовчки, усе ще дивлячись їй у вічі. — Ну, гаразд. Зараз я піду й розбуджу свого брата — однак він лише повторить тобі мої слова.

Чоловік пішов до підсобки та привів звідти другого єврея (вдягнений він був значно краще, ніж його брат). Той також дуже уважно оглянув перли, потер їх об передні зуби й подивився крізь лупу. Потім — направив на намисто дуже яскраву лампу, а тоді розглянув їх іще й у мікроскоп.

— На кілька тисяч доларів, може, і потягнуть, — після всього цього пробурмотів він.

— Насправді — на двадцять, — сказала Джинні.

— Вісім — це максимум. Та й то — якщо знайти дуже дурного, тобто щедрого, покупця.

— Вісім тисяч мене влаштують.

— Ні, дівчинко, — посміхаючись, похитав він головою. — Ти ж неповнолітня. Тому ми не можемо їх у тебе купити.

Джинні відчула, що от-от заплаче. І мало не вибігла, вихопивши з рук єврея перли, на вулицю. Але замість цього примусила себе залишитися: може, якщо вони побачать її сльози…

— Вибач, але ми не купуємо нічого в неповнолітніх.

— Я не піду звідси, доки ви не купите ці кляті перли!

Євреї перезирнулися та загомоніли між собою незрозумілою для неї мовою.

— Ми дамо тобі півтисячі доларів, — нарешті мовив той, що був добре вдягнений. — Я б і більше дав, та не можу.

— Доки не отримаю від вас тисячу — не піду! — відчувши, як по щоках течуть сльози, вичавила із себе дівчинка.

Ту ніч Джинні провела в потязі, що привіз її до Балтимора. До Сан-Антоніо вона добиралася ще чотири дні. Бабусі дівчинка вирішила сказати, що намисто в неї хтось поцупив.

Цю історію вона мало кому розповідала — хіба що Генкові, та він так і не второпав, чому ці події так глибоко врізалися в її пам’ять. Для неї це був найважливіший переломний момент у житті: вона відступила перед чужим світом, з яким зумів, однак, зріднитися Джонас (хоча йому досі багато чого не вдавалося здійснити). Були миті, коли вона намагалася уявити своє життя в тих чужих північних штатах. І картина, що вимальовувалася в її уяві, була для неї надто непривабливою. Вона ж не хотіла стати «просто чиєюсь дружиною».

Проте Джонас виростив чотирьох дітей, які просто обожнюють його, а тепер має ще й дванадцятьох онуків. А її будинки — усі три! — стоять порожні, наче розорені склепи. До кого перейде все, що вона набула? До її онука, якого вона ледь знає? Та його ж просто розчавить вага відповідальності!