Розділ «Філіпп Майєр Син»

І почалося… Мабуть, кілька годин тривали ці невпинні теревені. За цей час Джинні зрозуміла, що парубки знають значно більше за неї. І тому почувалася страшенною дурепою, коли вони з братом нарешті пішли прогулятися подвір’ям коледжу.

— Та не переймайся ти так через тих пащекунів, — спробував утішити її Джонас.

— Я їх ненавиджу, — пробурчала дівчинка. — І решту людей, яких тут бачила, теж ненавиджу!

Джинні гадала, що бодай вечір вони з братом спокійно проведуть разом. Однак Джонас був дуже зайнятий. Він пообіцяв, що наступного разу познайомить її з надзвичайно цікавими та впливовими людьми, які запросто можуть улаштувати все так, щоб її прийняли до Барнарда. Проте зараз він має добряче вгризтися в граніт науки, що забирає в нього всі сили.

«Не пиячив би зі своїми дурнуватими приятелями — то й сил не розгубив би», — насупившись, подумала Джинні.

Дівчинка хотіла було нагадати Джонасові, що три години згаяла на те, аби сюди доїхати. І зараз їй доведеться знову сідати в потяг, щоб стільки ж часу висидіти, бездумно витріщаючись у вікно. Та вона так сильно гнівалася на брата, що навіть розмовляти з ним не хотіла. Коли Джинні дісталася Нью-Йорка, уже стемніло. Потяг до Коннектикута на якийсь час затримався на станції, тож вона вирішила пройтися. Зацікавившись вітриною ломбарду, дівчинка зупинилася, і численні перехожі, які страшенно кудись поспішали, нерідко штовхали її і, навіть не обернувшись, бігли собі далі. Чоловіки, які теж, мабуть, чекали сигналу на посадку, безсоромно поїдали її очима. Якщо б у Техасі хтось на вулиці глянув так на дівчину — його застрелили б на місці (чи, щонайменше, потягли б до шерифа на допит). Усі газети криком кричали про війну. Німці, мовляв, уже захопили Польщу. Дівчинка так переймалася своїми проблемами в пансіоні, що їй про цю війну й думати було ніколи. Та й значно більше зараз вона хвилювалася через затримку потяга, ніж через якогось там Гітлера.

До Ґрінфілда Джинні повернулася незадовго до того, коли треба лягати спати. Поїсти вона забула й тому змушена була йти до ліжка голодною. А наступного ранку Коркі повідомила їй новину: невдовзі буде бал, де кожна з дівчаток танцюватиме з якимось хлопцем, — звичайно ж, якщо вона має знайомого хлопця (а ще краще — кількох), котрого могла б запросити на цю знаменну подію. Подумати лишень: Коркі — незграба Коркі, яка плювати хотіла на те, як вона вдягається, — уже склала список із двадцяти парубків, котрим надішле запрошення! Джинні лише вибачилася перед своєю сусідкою та й побігла притьмом до бібліотеки. І просиділа там увесь день.

Це буде просто катастрофа! І річ не тільки в тім, що їй нікого запросити, а єдиними хлопцями, яких вона тут знала, були приятелі Джонаса. Вона ж, власне, танцювати зовсім не вміє! Минулої неділі в домі Коркі влаштували вечірку для дівчаток. Із танцями. Чарльстон, хет-денс, вальс, бокс-степ — усі ці слова були для Джинні порожніми звуками. Коли Коркі спробувала навчити її бодай елементарних рухів — це виявилося такою ж безнадійною справою (ба навіть іще безнадійнішою), як учити старезного віслюка ходити на двох ногах. Ще б пак — цього навчаються роками. І тому на неї чекає страшенна ганьба. Вона ж бо добре пам’ятає, як їздила верхи разом з однокласницями, продемонструвавши їм усю свою спритність. Але вони й це її вміння примудрилися перетворити на недолік, а не на чесноту.

Дівчатка останнім часом їй протуркали вуха про ще прекрасніший бал, який відбудеться взимку, десь на Різдво. Вони всі вже матимуть тоді чотирнадцять років, тож їх пустять на цю грандіозну подію! До Джинні раптом дійшло, що її однокласниці всеньке життя прожили в очікуванні цього визначного дня. І допоки вона їздила до Принстона, щоб навідати брата, — кожна із цих розніжених панянок вешталася фешенебельними магазинами разом зі своєю матусею, щоб обрати бальну сукню. І кожна з них, без жодного сумніву, має щонайменше по два десятки знайомих парубків, яких зможе запросити на цю дивовижну подію; ці хлопці навчалися в чоловічих школах-пансіонах, розташованих за кілька годин їзди звідси.

Дочекавшись вихідних, Джинні сказала Коркі, що знову поїде навідати брата. Валізу вона спакувала невеличку — щоб сусідка повірила в її брехню. Доїхавши потягом до Нью-Йорка, дівчинка взялася шукати банк: їй-бо були потрібні гроші для тривалої подорожі. Але жоден із банків, як на гріх, не працював у вихідні. Тож залишався єдиний варіант — ломбард. Підстаркуватий єврей — він мав такий вигляд, наче його довгенько морили голодом у якомусь підземеллі, — узяв до рук перлове намисто, яке вирішила продати дівчинка.

— Вони справжні? — вимовив чоловік із дуже вираженим акцентом.

— Справжнісінькі, — відказала вона.

Єврей поглянув кудись через плече Джинні — наче хотів угледіти того, хто її сюди підіслав. Не побачивши нікого, він запхав кілька перлин до рота, ніби збирався їх з’їсти. Та замість цього просто потер кожну з них об свого переднього зуба. А тоді уважно обдивився їх крізь лупу.

— Це поліцаї тебе сюди прислали? — знову підозріло зиркнув він на дівчинку.

— Зовсім ні.

— Тоді скажи відверто: чому ти принесла їх сюди?

— Побачила вітрину — та й принесла, — знизала вона плечима.

— Вони справді твої?

— Авжеж.

Чоловік мовчки подивився на неї.