Якщо Джинні була біля полковника в момент його пробудження — він просив її принести м’яти й кубиків льоду для приготування джулепу. Старий просто жити без нього не міг. Дівчинка старанно товкла листочки м'яти, а тоді додавала три ложечки цукру й наповнювала келих кубиками льоду. Іноді, перш ніж додати віскі, полковник дозволяв правнучці посмоктати солодку м'ятну крижинку.
У дні, коли надворі було не дуже спекотно, вони вдвох вирушали на прогулянку. Полковник уже ледь пересував ноги й тому, проплентавшись зовсім трохи по яскраво-зеленій травичці, зупинявся відпочити під першим-ліпшим дубом чи в'язом. І розказував правнучці про все, що він устиг помітити довкола, а вона — проґавила. Ось тут, мовляв, нещодавно пробіг олень, а це сліди лисиці. А ось пташка щойно спурхнула з дерева; а ондечки — мишка визирнула зі своєї нірки. А он та нора — зміїне лігвисько. Дівчинка ніяк не могла збагнути, як він усе це може бачити. І хоча зір у неї був значно кращим, ніж у старезного полковника, вона поряд із ним почувалася сліпою тетерею. Їй дуже часто навіть не вірилося в те, що казав прадід, — але щоразу вони, пройшовши трохи далі, знаходили те, про що він говорив. Іноді це був вибілений сонцем череп опосума, іноді — уламок оленячого рога чи перо вівсянки. Якщо погода була не надто суха, то полковник, знайшовши зміїну нору, відправляв Джинні по керосин (щоправда, дуже сухо було майже завжди). Іноді ж він просив її витягти колючку з його твердої пожовклої стопи. Бо взуття полковник не носив: утримувати рівновагу вже не міг. Утім, індіанські мокасини інколи таки взував. Коли до нього приїжджали індіанці — справжнісінькі індіанці з резервації в Оклахомі! — вони дарували йому різні власноруч зроблені дрібнички. А після від’їзду любих гостей полковник ставав дуже сумним і ні з ким не розмовляв — ну, хіба що з Джинні, яка була його улюбленицею. Її батько чудово знав, що вона любить прадіда більше, ніж його, але намагався приховувати свої ревнощі. Однак це йому не дуже вдавалося.
Якщо траплялися такі вечори, коли полковник був зайнятий, а уроки були вже зроблені, — Джинні приганяла корів із пасовиська та доїла їх. Вона дуже любила слухати, як молочна цівка спочатку дзенькає об відерце, а тоді весело дзюрчить, поступово наповнюючи його. Що ж до її братів — вони ненавиділи це робити, бо вважали, що сидіти біля коров’ячого заду та пильнувати, щоб тварина, махаючи своїм смердючим хвостом, не втрапила тобі просто в обличчя, — аж ніяк не чоловіча робота. Джинні ж неабияк раділа, коли помічала, яке полегшення приносить корові процес доїння. А дзеленчання цівки об відро було для дівчинки найкращою в світі музикою. Молоко відносили на кухню та зціджували. Якщо з нього відстоювали вершки — сироватку віддавали покоївкам і робітникам ранчо; також їм діставалося все молоко, що скисало. Коли Джинні виросла та постаріла, їй дуже бракувало незабутнього смаку кислого молока, яке вона в дитинстві пила зі шматочками брунатного цукру та фруктами. Коли молоко стали пастеризувати, кисляк чомусь оголосили небезпечним для здоров’я. Та для Джинні це завжди було цілковитою маячнею. Адже вона стільки кислого молока у своєму житті випила — і нічого.
Також дівчинка любила доглядати телят, які залишалися без матері; ця робота, власне, входила до обов’язків її братів, але вони, знову ж таки, дуже рідко за неї бралися. Якщо телятко сиротіло — треба було змусити якусь іншу корову підпустити його до себе, щоб воно могло ссати її молоко. Це було зазвичай нелегкою справою, адже корови ніколи не підпускали до себе чужих телят. Але Джинні вже знала, що треба робити. Корова не підпускає чуже теля, бо воно має незнайомий запах. Тож у неї треба взяти трохи молока й вилити його на голову теляти. З першої спроби виходило зрідка: корова хвицалася, коли Джинні підводила телятко. Але дівчинка повторювала процедуру кілька разів, і врешті-решт тварина дозволяла сирітці пити її молоко. Гроші ж, зароблені на продажі цих телят, належали тим, хто їх доглядав. Клінт і Пол витрачали зароблене на коней; Джонас нікому не казав, як розпоряджається своїми грішми. Ну а Джинні віддавала свої заощадження на зберігання батькові. Коли назбиралося вже майже десять тисяч доларів — дівчинці тоді було лише дванадцять, — він відкрив для неї банківський рахунок у Сан-Антоніо, поклавши на нього всі ці гроші.
Якби десятирічну Джинні спитали, де вона найбільше любить проводити свій вільний час, дівчинка відповіла б, що, по-перше, на терасах, де полюбляв подрімати полковник, а по-друге — у напівзруйнованому будинку родини Ґарсія. Трагічну історію їхньої загибелі Чарлз Мак-Каллоу розповідав доньці багато разів.
— Педро Ґарсія не мав синів, які працювали б на його ранчо, — розповідав він. — Доньки ж повиходили заміж за пройдисвітів, через яких старий уліз у борги. І ці пройдисвіти одного разу вдерлися на територію нашого ранчо, щоб украсти нашу худобу. Коли ми спробували зупинити їх — вони поранили твого дядька Ґлендейла пострілом із рушниці.
— Тож ви пішли та перестріляли їх усіх?
— Та ні, що ти… Техаські рейнджери прийшли до воріт їхнього будинку, щоб поговорити з ними. А вони раптом почали стріляти.
Чарлз Мак-Каллоу завжди говорив про рейнджерів тільки хороше, і тому в очах дівчинки вони були не ким іншим, як героями.
— Я рада, що всіх Ґарсія перестріляли, — казала Джинні.
— Вони були хорошими людьми, яким просто не пощастило, — зі скорботною міною відповідав їй батько. — У житті трапляється й так, що добрі люди стають жертвами поганих обставин.
Доньки — от найбільша біда, яка може скоїтися з тобою. Ці слова дівчинка свого часу на власні вуха почула від батька. Він сказав їх репортерові, який приїхав до них на ранчо того дня, коли полковникові виповнилося сто років.
— Про що треба передусім просити Бога — це про те, щоб Він дарував тобі синів. А вже потім — про нафту та все інше. Чи знаєте ви Міллерів із Каррізо? Вони ж нажили справжнє багатство — вісімдесят квадратних миль землі. А передати все це нікому, бо зі спадкоємців — лише бабнота.
Джинні тоді зачинилася у своїй кімнаті, сказавши, що нездужає. І вже ніколи не обурювалася, коли полковник, як це часто бувало, казав про її батька щось погане.
Будинок Ґарсія був побудований у шістдесятих роках вісімнадцятого століття: ця родина була однією з перших, що оселилися на тих землях. Будівля ця стояла на пагорбі, що височів над долиною річки Нуесес; землю тут щедро напував струмок, який не висихав навіть у найбільшу посуху. Будинок, що скидався на невеликий замок, спорудили з важелезних кам’яних блоків. Сторожова вежа тут була десь із сорок футів заввишки — звідти можна було добре бачити, чи не наближаються до будинку індіанці. На випадок атаки червоношкірих у стінах будинку наробили амбразур. Джинні часто уявляла, як із них стріляли, сіючи смерть серед війська варварів-індіанців.
Серед залишків будинку вже повиростали високі дерева: дуби, в’язи, акації. Тож замість даху, що давно провалився, дівчинка, зайшовши до руїн, бачила лише зелене листячко й блакитне небо. Здаля це місце видавалося навіть затишним, але насправді це було геть не так. Замість підлоги тут був шар бруду, змішаного зі старими іржавими цвяхами та іншим небезпечним непотребом, ще й можна було об гострі колючки акації подряпатися. Та Джинні не зважала на це й сміливо видиралася нагору рештками гвинтових сходів, що вели до сторожової вежі, чи то пак до того, що від неї лишилося. Добравшись до верхньої сходинки, дуже вузької та ненадійної, дівчинка споглядала землю, що розстилалася далеко внизу. Звідси було добре видно річку Нуесес та ранчо Мак-Каллоу й навіть Мак-Каллоу-Спрінґс із його дво- та триповерховими будинками й великою кам’яною будівлею — банком. Коли полковник допіру прибув сюди, він спочатку мешкав у хакале, а тоді вже звели дерев’яний будинок. Але після загибелі Мадлен та Еверетта Мак-Каллоу цю оселю спалили. А замість неї звели нову — кам’яну.
Джинні доводилося примружуватися, щоб не бачити робітників ранчо, які з такої висоти здавалися не більшими за мурашок. Річ у тім, що дівчинка хотіла побачити всю цю територію такою, якою вона була раніше, і тому намагалася не дивитися на свій власний будинок і на містечко. «Рай для бідняків» — так називав цю землю полковник. Але Джинні не хотілося думати про бідняків — їй подобалося вигадувати історії про те, що було б, якби вона була принцесою. Атож, до неї сваталися б усі сини тутешніх багатіїв: їх було б аж семеро, і на жодного з них вона б не звертала уваги. А коли вони б зовсім уже їй набридли — вона зачинилася б у високій башті, відмовившись від їжі. І ось тоді-то найгидкіший із-поміж усіх претендентів на її руку показав би своє справжнє обличчя, виявившись прекрасним принцом. І він повіз би її до себе додому — до Іспанії, де завжди прохолодно. І в королівському замку, де вона жила б, усі слуги б захоплювалися її вродою та виконували будь-яке її бажання.
Іноді вона уявляла себе англійкою Розалі Еванс, про яку їй розповідав батько. Мовляв, ця надзвичайно хоробра жінка-демократка героїчно загинула кілька років тому, обороняючись від мексиканських комуністів, які прийшли, щоб загарбати її землю. Розалі забарикадувалася у вежі, дуже схожій на цю, і відстрілювалася від ворогів.
Коли дівчинка втомлювалася стояти на вузенькій верхній сходинці сторожової вежі (уявіть лишень: ви стоїте над прірвою десь із чотириповерховий будинок завглибшки, чудово розуміючи, що достатньо лише одного неправильного руху) або ж її очі вже боліли від перенапруги — вона спускалася до прозорого струмка, мабуть, найдивовижнішого з усього, що лишень мали Мак-Каллоу. І, скинувши весь свій одяг, насолоджувалася спокоєм та прохолодою. Вакуерос оминали колишню садибу Ґарсія десятою дорогою, тож вона почувалася тут у цілковитій безпеці.
Колись цей струмок перекрили греблею, і частина води стікала кам’яним водовідводом до цистерни, розташованої під будинком (дівчинка іноді встромляла голову в широкий отвір водовідводу та вдихала специфічний запах вологи, що застоялася). А вже з цистерни вода текла до басейну й до великого корита, де прали одяг та мили посуд. Використана вода стікала до великої земляної тераси, що тепер густо поросла мескітовим деревом і хурмою, але колись була городом. Усе це дуже скидалося на руїни стародавнього Рима, які Джинні бачила в підручниках з історії, — але тут усе було не намальоване, а справжнє. Дівчинка неквапно обходила напівзруйнований басейн, уявляючи, що він ущерть наповнений прохолодною водичкою. А тоді сідала відпочити в затінку старого дуба й фантазувала, фантазувала… Онде побігли бізони. Їх багато-багато. А де бізони — там і червоношкірі дикуни! Тож їй не завадив би пістолет, щоб від них оборонятися. Словом, не життя було б, а пісня.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 63. Приємного читання.