Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Конгресмен повертається до Вашингтона, — проказала нарешті вона (ішлося про нового чоловіка її матері, який був членом палати представників). — Поряд із їхньою оселею продається непоганий будинок. І саме туди я заберу дітей, якщо не почую від тебе найближчим часом якоїсь іншої пропозиції.

Розвернувшись до неї спиною, я витріщився у вікно. Внутрішній голос невтомно нашіптував мені, що я повинен дати дружині волю, — лишень язик мій чомусь не хотів мене слухатися. Тож я далі мовчав, спостерігаючи крізь вікно за Евереттом, який, начепивши на себе мою стару сорочку з оленячої шкіри та встромивши у волосся пір’їну, тихцем підкрадався до своїх братів. Скільки разів мій старший син просив мене навчити його робити лук і стріли — навіть не пам’ятаю. І щоразу я годував його жданиками… допоки він не махнув рукою на цю пропащу справу. Що ж до Піта й Фінеаса, вони не знайшли собі кращого заняття, ніж копирсатися в землі (певно, бойовий дух від мене успадкував лише первісток). Раптом згадалася ще й інша обіцянка-цяцянка для Еверетта — мовляв, колись візьму тебе із собою на перегін худоби. Узагалі, я був радий, що мої діти ходять до школи: у Техасі життя просто неба, найпевніше, невдовзі стане винятково долею безпритульних та розвагою для багатеньких шукачів пригод.

А Мадлен тим часом не вгавала:

— І все-таки я вважаю, що ми могли б усі разом жити в долині Нуесес.

Я досі мовчав, немов узагалі язика проковтнув.

— От і чудово, — мовила вона. — То що — до вересня впораєшся?

— Та за цей час хіба що землянку вирити можна!

— То найми вдвічі більше будівельників. Чи вдесятеро більше, мені байдуже. Пам’ятай: мине три місяці — ні дня більше! — і я забираю звідси дітей.

В Абіліні щотижня відкривається нова крамниця одягу. Тож після перегону худоби майже всі ковбої продають своїх коней, а тоді купують собі новий костюм і квиток на потяг, щоб швиденько повернутися додому. Ті з них, яким «випадає щастя» побувати на шоу Неда Бантлайна чи Білла Коді, потім ще кілька місяців бозна-як задирають носа (неначе ці шоу реальніші за їхнє власне життя). Інші проводять зимові вечори за книжками Брета Гарта.

Довгі й виснажливі перегони худоби відійшли в минуле — Міжнародна Велика Північна залізниця прокладала лінію прямісінько крізь наші пасовиська. Ну, а де залізниця, там і навала людей: у містах — голці ніде впасти; земельні ділянки розхапують так стрімко, що ціна підскочила до сорока доларів за акр (а я ж купував свої землі по четвертаку за акр).

Якби не мої сини, я плюнув би на все, гайнувши до Клондайку. Техаська земля збезчещена й виснажена, мов жінка, яку примусили «обслужити» полк солдатів. Я ніколи не думав, що сюди з’їдеться стільки людей: враження було таке, немовби все населення Землі вирішило перебратися жити до Техасу.

Розділ 68

Дж. Е. Мак-Каллоу

Вона заходить до великої кімнати й бачить свого тата, який сидить біля каміна (стілець стоїть на кам’яному фундаменті) й читає якийсь блокнот у шкіряній палітурці. Чарлз Мак-Каллоу ще не помічає присутності доньки, бо вона мовчки стоїть у тій частині кімнати, де панує напівморок. Дочитавши сторінку, він вириває її та жбурляє, нахилившись уперед, просто у вогнище. Поряд із батьком — на підлозі — Джинні помічає ще три такі самі блокноти (мабуть, чиїсь щоденники). Вона кілька хвилин стоїть мовчки, а тоді виходить на світло.

— Що це ти робиш, тату?

Тепер їй видно, яке бліде й укрите рясним потом, наче при лихоманці, його обличчя.

— Твій дідусь був жалюгідним брехуном, — силоміць вимовив він після тривалої паузи.

А затим скривився, наче збирався розплакатися. І Джинні згадала, як побачила нещодавно батька своєї шкільної подруги, який сидів біля каміна, точнісінько так, як зараз її тато, і проливав сльози. Може, то в них, татусів, традиція така?

Її батько все-таки не заплакав, лише проказав:

— Піду-но я краще справою займуся.