— Чи ти сказилася? Будь-хто мріяв би про таку розкіш!
Справді, це був просто палац, а не будинок: білосніжні стіни, інтер’єр в іспанському стилі, за вікнами — мальовничий пейзаж (блакитна річечка, оточена ніжною зеленню дерев і трави). Словом, нічим не гірший за оселю її батька. Щоб його купити, я віддав свій заробіток за два роки. Та ще й на мені висіло боргове зобов'язання приблизно на таку саму суму.
— Я згодилася б на животіння в найубогішій халупі, якби лишень…
— Повір мені: уже зовсім скоро я заберу вас звідси.
— А чому б не просто зараз?
— А тому!
— Не потрібен мені — і не буде потрібен! — такий величезний будинок. Ти мене, мабуть, із моєю сестрою переплутав…
Мадлен усміхнулася, намагаючись мене розвеселити. Та мені в той момент було геть не до жартів.
— Ще три роки, — дуже серйозним тоном проказав я. — А після того я радше здохну, ніж іще бодай раз підійду близько до корови чи бичка. Присягаюся тобі.
— Я не зможу стільки чекати.
— Там навіть школи немає!
— А ми збудуємо. Або наймемо дітям учителя. Або житимемо то тут, то там: у місті діти ходитимуть до школи, а на ранчо з ними займатиметься репетитор! — вона сплеснула руками. — Бачиш, скільки варіантів? Я ж тебе не залізницю побудувати прошу, Ілаю!
— Придбати будинок і не жити в ньому — це просто розкидати гроші на вітер.
— Той, хто купує землю й не будує там пристойного житла, чинить іще безглуздіше. А я тим часом повинна сама сидіти з твоїми дітьми, які постійно намагаються поводитися точнісінько так, як ти, хоча насправді тебе анітрохи не знають.
— Вам не місце на тому ранчо. Це я тобі кажу більш ніж серйозно.
Мої останні слова Мадлен пропустила повз вуха, вочевидь, продумуючи свою наступну фразу.
— Конгресмен повертається до Вашингтона, — проказала нарешті вона (ішлося про нового чоловіка її матері, який був членом палати представників). — Поряд із їхньою оселею продається непоганий будинок. І саме туди я заберу дітей, якщо не почую від тебе найближчим часом якоїсь іншої пропозиції.
Розвернувшись до неї спиною, я витріщився у вікно. Внутрішній голос невтомно нашіптував мені, що я повинен дати дружині волю, — лишень язик мій чомусь не хотів мене слухатися. Тож я далі мовчав, спостерігаючи крізь вікно за Евереттом, який, начепивши на себе мою стару сорочку з оленячої шкіри та встромивши у волосся пір’їну, тихцем підкрадався до своїх братів. Скільки разів мій старший син просив мене навчити його робити лук і стріли — навіть не пам’ятаю. І щоразу я годував його жданиками… допоки він не махнув рукою на цю пропащу справу. Що ж до Піта й Фінеаса, вони не знайшли собі кращого заняття, ніж копирсатися в землі (певно, бойовий дух від мене успадкував лише первісток). Раптом згадалася ще й інша обіцянка-цяцянка для Еверетта — мовляв, колись візьму тебе із собою на перегін худоби. Узагалі, я був радий, що мої діти ходять до школи: у Техасі життя просто неба, найпевніше, невдовзі стане винятково долею безпритульних та розвагою для багатеньких шукачів пригод.
А Мадлен тим часом не вгавала:
— І все-таки я вважаю, що ми могли б усі разом жити в долині Нуесес.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 265. Приємного читання.
TextBook