Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Негайно йдіть із цього будинку! Свій чек отримаєте згодом у містера Колмса.

Хлопець було щось заговорив, проте стара вже не звертала на нього уваги, наче його тут і не було. Спокійно підвівшись зі свого крісла, вона підійшла до низенького мармурового столика та взяла до рук радіотелефон.

Набравши номер, господиня будинку подивилася юнакові просто у вічі.

— Це місіс Мак-Каллоу, — проказала вона в слухавку. — До мого дому зайшов непроханий гість, якого я не можу видворити сама… так-так, він поруч зі мною.

Кивнувши хлопцеві, вона замахала йому рукою, мовляв, іди, доки не пізно. Ноги самі понесли його до виходу, та раптом…

— Як його звати? — перепитала стара по телефону. — Здається, Мартінес.

Його неначе окропом із відра ошпарили. Він ступив кілька швидких кроків уперед, щоб забрати свої папери, але жінка зрозуміла це по-своєму. І, відсахнувшись від нього, перечепилася через власну ногу. Він простягнув руки, щоб не дати їй упасти, проте вона стрімко відхилилася в інший бік. І повалилася горілиць просто на кам’яний фундамент каміна, сильно стукнувшись об нього потилицею. Радіотелефон випав із її руки; Улісс почув чийсь голос у слухавці.

— Місіс Мак-Каллоу? — прошепотів він.

Відповіді не було. Прикриті повіки старої злегка тремтіли.

— Я ж… не зачіпав вас.

І знову — мовчання. Жінка не рухалася; її очі були вже розплющені, але дивилися кудись… у нікуди. І хлопець збагнув, що вона зараз помре.

Запхавши поспіхом свої папери до шкіряної теки, він обвів поглядом кімнату, щоб переконатися, що нічого не забув. А тоді попрямував до дверей.

«Я вбив жінку… — пульсувало в його голові. — Навіть не торкаючись її. Вона померла просто через те, що я існую!»

Він вийшов надвір, але, побачивши одну з вантажівок для робітників, що саме піднялася на вершину пагорба, поквапом сховався в будинку.

«Звісно, мене знайдуть, — швидко-швидко затріпотіли думки в його спантеличеній свідомості. — Вони обов'язково з'ясують, що це був я. Вони це можуть… Але ж я її не чіпав! Та кому яке діло? Я мексиканець, який удерся до будинку заможної американки. Вони не з'ясовуватимуть, зачіпав я її чи ні!»

Вантажівка поїхала геть, і хлопець став блукати порожнім будинком, шукаючи іншого виходу. Це був просто палац якийсь: ноги юнака потопали в розкішних пухнастих килимах; куди б він не пішов, скрізь бачив прегарні скульптури й картини; усюди — напівморок, мов у якомусь кінофільмі. Та ні, тепер не час поринати в цю казкову атмосферу. Треба знайти вихід… А ось і він.

Цими дверима, що вели на вулицю, мабуть, користувалися кухарі. Треба йти. Ні, спочатку — напитися води з-під крану, бо в горлі аж пересохло.

«Я не чіпав її! — знову засіпалося в його голові. — Але мене все одно вб'ють. Точно не розбиратимуться».

Вода трохи заспокоїла юнака — серце його вже не так сильно калатало. Може, йому повірять, якщо він усе пояснить? Ні, не повірять. Та він би й сам у таке не повірив. Згадуючи ці події потім, Улісс так і не збагнув, як він додумався до єдиного правильного рішення. Але тоді думати було ніколи: хлопець просто відсунув від стіни величезну газову плиту; газ, як казали вакуерос, надходив туди просто з-під землі, що належала Мак-Каллоу. А потім — викрутив мідну трубу (він-бо завжди носив із собою набір інструментів «Лезерман»).

Вийшовши на терасу, він тихенько зачинив за собою двері й поринув у нічну темряву. Уся земля навколо — куди не глянь! — належала Мак-Каллоу.