— Але ж вони навіть знали, якого саме дня ми повернемося!
— Я чудово розумію, що ви нині дуже засмучені через таку втрату, Ілаю. Однак те, що я мексиканець, який живе поблизу кордону, ще не доводить мою причетність до вбивства трьох ваших людей і до крадіжки табуна коней.
— А хіба я таке казав?
Тим часом із будинку вийшов білий молодик у яскраво-жовтих брюках і синій шовковій сорочці. Чоботи — аж блищать чистотою, на поясі — два пістолети. Ну викапаний бандюга з книжечок про ковбоїв!
— Джим Фішер, — відрекомендувався він. — Дуже співчуваю вашому горю, містере Мак-Каллоу.
Із пасовиськ Ґарсія стали повертатися робітники. Я розвернув коня й поїхав геть; наступні кілька ночей провів у густих заростях — на досить великій відстані від свого будинку. Там я спав і обмірковував подальші дії.
Інших сусідів я не мав, і дорога для злодіїв була тільки одна.
Скажу відверто: те, що Ґарсія був мексиканцем, не мало для мене жодного значення. Адже всі без винятку власники великих ранчо, як білі, так і мексиканці, схильні до загарбування сусідського майна. І що більшу територію має землевласник, то жадібнішим стає (міркує він так: чого мій сусід має жерти кусень пирога, який може бути й моїм?). Щоб замилити людям очі, багатій може виділяти гроші на допомогу дітям-сиріткам. Але дітей, які зосталися без батьків із його «ласки» — удесятеро більше.
Так, Артуро Ґарсія справді обікрали білі, відібравши в нього половину майна. Та до чого тут я? Крім того, він не перший, хто зазнав таких втрат. Йому, певно, подумалося, що я буду безсилий проти нього, тож рано чи пізно підібгаю хвоста й заберуся геть.
Одначе я був не сам. Та й знадобився мені для здійснення мого плану лише один помічник: я ж бо знав про одну звивисту барранка (вузьку стежину), якою Артуро Ґарсія спускався з одного зі своїх пасовиськ. Їхати верхи там можна було тільки один за одним — з обох боків стежку оточували прямовисні скелі. Тож двоє людей, озброєних десятизарядними вінчестерами, могли, улаштувавши там засідку й прочекавши стільки, скільки треба, знешкодити яку завгодно кількість ворогів. Ґарсія, коли помирав, прохрипів до мене щось незрозумілою мовою — не англійською, не іспанською й навіть не мовою команчів. Та я й без того все швидко збагнув: це він накладав на мене прокляття. Знайшов, чим злякати-здивувати.
Коли Салліван оклигав настільки, щоб витримати довгу подорож верхи, ми з ним відшукали шістьох підходящих людей, щоб найняти на роботу. І тоді погнали разом із ними всі табуни й стада Ґарсія до Нью-Мексико (нетаврованих телят і лошат я залишив собі). Треба було мені ще й спалити тоді отой будинок-фортецю, а згарище — засипати сіллю. Уже через рік туди припхався Педро Ґарсія — небіж і спадкоємець Артуро.
Розділ 60
Дж. Е. Мак-Каллоу
Лежати, занурившись у власні думки, нічим більше не займаючись, — хіба це не блаженство? Якби ще вчора хтось запитав її про це, вона без вагань відповіла б: «Ще й яке! От би мені місяців десять-дванадцять такого щастя!» А тепер? Вона бажає лише одного — підвестися з підлоги. І не витріщатися без упину на цю кімнату. А що тут таке діється? Яскраве сонце осяває повалені на підлогу картини та розкидані абияк меблі й скульптури (Афродіта, наприклад, валяється долілиць у кутку). Дах провалився, тож тепер ніщо не заважає птахам і тваринам селитися тут.
«Та це ж знову гра моєї уяви! — збагнула вона. — Краще на це просто не зважати».
А тоді подумала про те, що лежати в цій кімнаті — значно краще, ніж в інших. Їх-бо Чарлз Мак-Каллоу свого часу напхом напхав картинами Ремінгтона, Рассела й Бірштадта. Проте тут він так нічого й не змінив, тому що не наважився, мабуть, робити того, чого полковник, якби був живий, не стерпів би. Адже для Ілая Мак-Каллоу інтер’єр оселі успішної людини повинен був мати саме такий вигляд: темне дерево, старовинні скульптури, тобто така сама розкіш, як у багатіїв зі східних штатів (а вона може й із європейською позмагатися). Звісно ж, тепер усе це вже давно перевернулося догори дриґом: італійці, наприклад, знімають кіно про ковбоїв.
Ще до закінчення того десятирічного буму вона знову взялася вивільняти свій капітал, щоб укласти його в щось нове. Нафтовий бізнес розвивався надто швидкими темпами, тож кожна домогосподарка із центральних штатів тепер їздила на «бентлі». Отже, Джинні, як і майже всі її знайомі ділки, зайнялася ощадно-позичковим бізнесом, що на той час уже був дерегульований. А це дозволяло надавати позики не лише на придбання нерухомості, а й на розробку нафтових і газових родовищ. Крім того, тоді вже було ухвалено закон, що давав можливість істотно підвищити верхню межу відсоткових ставок для вкладників. Джинні придбала невеличку компанію й стала набирати депозиторів, заманюючи їх високими відсотками. А згодом уклала гроші в будівництво нерухомості в Г'юстоні й Далласі, беручи з клієнтів смішну комісію за надання кредиту. Та цей бізнес швидко став неприбутковим, адже ціни на нерухомість (і на нафту — теж) різко впали. «Саутсан» було врятовано від банкрутства за рахунок державних коштів, через що Джинні почувалася винною, утім, не настільки, щоб через це втратити сто мільйонів доларів. Ще змусять її свідчити у Вашингтоні… Та ні, минулося без цього.
Тим часом Томас виношував у голові «грандіозний» план — улаштувати камінг-аут для всіх своїх давніх друзів і знайомих із Г'юстона. Вона й так і сяк намагалася відрадити сина від цього безнадійного, безглуздого задуму: знову й знову переконувала його в тому, що його життя лише ускладниться після такого, і ще — відверто сказала, що він завжди бачив лише себе й тому так і не навчився розуміти інших людей.
— Мені просто хочеться розповісти всім про те, ким я є насправді, — відповів він. — Чому я повинен це приховувати?
Вона була настільки враженою, що лише мовчки витріщилася на нього. Це ж треба, її хлопчик вирішив відстояти свою думку! Джинні варто підтримати його, хоча це все одно найбезглуздіший спосіб привернути до себе увагу. Не можна, не можна робити собі ім’я на особливостях власного інтимного життя! Краще б її син рівнявся на Фінеаса, який, стиснувши всенький світ у своїх залізних руках, вичавив із нього все, що хотів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 257. Приємного читання.
TextBook