Розділ «Філіпп Майєр Син»

Він тільки втупився поглядом у вікно. Краще б я цього не запитував.

— Найголовніше тепер — щоб ти одужав, — мовив я.

— Еморі — швидкий на руку… був. Устиг двічі вистрелити…

Я простяг йому хусточку. Він міцно стиснув мою руку й іще тривалий час не відпускав її. У мене мов грудочка в горлі застрягла. Згадалися Еморі, Гантер і Майрік… Ми із Салліваном надовго замовкли.

Нарешті він узяв хусточку зі словами:

— Я нікуди не поїду із цього округу, доки не вкладу бодай кількох із цих виродків у яму. Усе думав, доки тут лежав, чи ми з вами досі компаньйони.

Я згаяв увесь день на те, щоб викопати могили для трьох убитих помічників. А вже тоді помчав до Артуро Ґарсія.

Жив цей мексиканець у величезному білому будинку, що дуже нагадував старовинну фортецю. Коли я приїхав, він вийшов на свою довжелезну криту веранду й люб’язненько зі мною привітався. Крізь розчинені двері я встиг краєм ока помітити картини в позолочених рамах і старовинну зброю, а ще — меблі, гідні хіба що королівського палацу.

Як виявилося, на корів і коней Артуро Ґарсія (він усе торочив, що дуже-дуже співчуває моєму нещастю) якимось «дивом» ніхто не зазіхнув. Я подумав, що добре було б об’їхати його пасовиська, щоб пошукати своїх поні. Та одразу ж вирішив, що лише згаяв би час, оскільки їх уже давно перегнали до Мексики.

— Мене ось що збиває з пантелику, — мовив я. — Злодії, щоб дістатися моїх земель, повинні були проїхати близесенько до вашого будинку, інакше б їм довелося робити гак миль у двадцять. А переганяти вкрадених коней їм, знову ж таки, довелося через ваші пасовиська. Я ж не сліпий — умію сліди читати.

— Тут такі простори, Ілаю! Мені дуже шкода.

— Але ж вони навіть знали, якого саме дня ми повернемося!

— Я чудово розумію, що ви нині дуже засмучені через таку втрату, Ілаю. Однак те, що я мексиканець, який живе поблизу кордону, ще не доводить мою причетність до вбивства трьох ваших людей і до крадіжки табуна коней.

— А хіба я таке казав?

Тим часом із будинку вийшов білий молодик у яскраво-жовтих брюках і синій шовковій сорочці. Чоботи — аж блищать чистотою, на поясі — два пістолети. Ну викапаний бандюга з книжечок про ковбоїв!

— Джим Фішер, — відрекомендувався він. — Дуже співчуваю вашому горю, містере Мак-Каллоу.

Із пасовиськ Ґарсія стали повертатися робітники. Я розвернув коня й поїхав геть; наступні кілька ночей провів у густих заростях — на досить великій відстані від свого будинку. Там я спав і обмірковував подальші дії.

Інших сусідів я не мав, і дорога для злодіїв була тільки одна.

Скажу відверто: те, що Ґарсія був мексиканцем, не мало для мене жодного значення. Адже всі без винятку власники великих ранчо, як білі, так і мексиканці, схильні до загарбування сусідського майна. І що більшу територію має землевласник, то жадібнішим стає (міркує він так: чого мій сусід має жерти кусень пирога, який може бути й моїм?). Щоб замилити людям очі, багатій може виділяти гроші на допомогу дітям-сиріткам. Але дітей, які зосталися без батьків із його «ласки» — удесятеро більше.

Так, Артуро Ґарсія справді обікрали білі, відібравши в нього половину майна. Та до чого тут я? Крім того, він не перший, хто зазнав таких втрат. Йому, певно, подумалося, що я буду безсилий проти нього, тож рано чи пізно підібгаю хвоста й заберуся геть.