Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Вона радше біла.

— Ну, ось… — протягла дружина. — Тепер ти ще менше за мною сумуватимеш.

Я лиш поцілував її ще раз.

— Ти бодай колись за мною сумував?

— Ще й як!

— Іноді мені здається, що я тобі навіть не подобаюся.

— Не кажи дурниць, — мовив я, розуміючи, однак, що вона має на увазі.

— Знаю, що тобі подобається про мене думати. А от бути зі мною…

— Я кохаю тебе.

— Ти любиш мене, це правда. Утім, чи кохаєш…

На якийсь час запала тиша.

— Я часто згадую позаминулий рік, — заговорила нарешті вона. — Це була найщасливіша пора в моєму житті. Хоч я й наїлася тоді оленини років на сто вперед. Ми тоді були справжньою родиною!

— Але ж нам загрожувало розорення! Яке б майбутнє чекало на нас, якби я не…

— А яке майбутнє чекає на мене? Зістарітися й померти тут самій?

Сонце й далі осявало мою дружину. Її лікті лежали на чисто вибіленому столі; м’яке руде волосся чарівною хвилею лягло їй на плечі. Вуста — усе такі ж рум’яні, білі груди під сукнею — досі округлі… Який би чоловік не захотів її?

— Ходімо в ліжко, — запропонував я.

— Гаразд, — утомлено всміхнулася вона.

Після всього я лежав поруч із нею, милуючись її вродливим личком.

— Це було мені дуже-дуже потрібно… — протягла вона, не розплющуючи очей.

— Мені теж.