Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Неправда, — похитала вона головою.

Сонце зазирало й до спальні, тож Мадлен стягла із себе покривало й лежала, ніжачись під теплими променями. Я погладив її груди, а тоді стегна.

— Якщо так піде й далі, я знову тебе захочу, — промурмотіла вона.

Я гадав, що бажання зараз накриє й мене… та помилився. І тоді Мадлен вирішила допомогти мені губами. Тож діло швидко задалося… от тільки де і як вона цьому навчилася? Я мало не сказав — коли ми вже закінчували це робити, — що не гніваюся на неї, навіть якщо їй довелося свого часу практикуватися з якимсь «учителем». Одначе вирішив промовчати. Потім я перевернувся на спину, та дружина міцно-міцно обхопила мене обома руками.

— Мине років із десять, і ми житимемо в найбільшому, найкрасивішому будинку в Остіні, — мовив я.

— І ти більше не вештатимешся десь у чорта на болоті?

— Ні, — поцілував я її ніжну шию.

— Мені все-таки здається, що тобі подобається там бути.

— Розумієш, мені подобається жити поряд із людьми, але багатства так не наживеш.

— Сподіваюся, скоро ти роздобудеш достатньо грошей і не цуратимешся більше людей.

— Саме так.

— От і молодець.

Діставшись подвір’я свого будинку на ранчо, я побачив там труп Тодда Майріка. Ебен Гантер — теж убитий — лежав на ґанку. Поглянувши уважніше, я зрозумів, що вони вже кілька днів отак пролежали. Залишки довготелесого Еморі я знайшов на пасовиську.

Із Салліваном, живим, хоч і пораненим, я зустрівся в Брекеттвіллі, де за ним доглядав армійський лікар. Як виявилося, моєму другові прострелили одну легеню. Проте, за словами лікаря, він мав усі шанси на одужання — хоча б тому, що прожив після поранення вже стільки днів. Салліван був високим, міцним чолов’ягою, однак мав на диво тоненький як для такої статури голос (як згодом — і його син).

— Як ти почуваєшся?

Замість відповіді він лише рукою махнув. А тоді мовив:

— Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: вони нас вистежували. Гадали, що здобудуть цілу купу виручених за худобу грошей, — от і напали саме того дня, коли ми з п’ятимісячної подорожі повернулися.

І справді, злодії шукали гроші. Адже в будинку навіть мостини були вирвані, а стінна шафа — на підлозі. Як усе-таки добре, що я весь виторг у банк поклав!

— Якщо подумати, тут точно не обійшлося без вашого сусіда-мексиканця, — аж закашлявся, згадавши про нього, Салліван. — Місцеві білі вже побували в його домі, та від цього — стільки ж користі, скільки від собаки, який ловить власний хвіст.

— Вам удалося бодай когось із них застрелити?