— От і молодець.
Діставшись подвір’я свого будинку на ранчо, я побачив там труп Тодда Майріка. Ебен Гантер — теж убитий — лежав на ґанку. Поглянувши уважніше, я зрозумів, що вони вже кілька днів отак пролежали. Залишки довготелесого Еморі я знайшов на пасовиську.
Із Салліваном, живим, хоч і пораненим, я зустрівся в Брекеттвіллі, де за ним доглядав армійський лікар. Як виявилося, моєму другові прострелили одну легеню. Проте, за словами лікаря, він мав усі шанси на одужання — хоча б тому, що прожив після поранення вже стільки днів. Салліван був високим, міцним чолов’ягою, однак мав на диво тоненький як для такої статури голос (як згодом — і його син).
— Як ти почуваєшся?
Замість відповіді він лише рукою махнув. А тоді мовив:
— Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: вони нас вистежували. Гадали, що здобудуть цілу купу виручених за худобу грошей, — от і напали саме того дня, коли ми з п’ятимісячної подорожі повернулися.
І справді, злодії шукали гроші. Адже в будинку навіть мостини були вирвані, а стінна шафа — на підлозі. Як усе-таки добре, що я весь виторг у банк поклав!
— Якщо подумати, тут точно не обійшлося без вашого сусіда-мексиканця, — аж закашлявся, згадавши про нього, Салліван. — Місцеві білі вже побували в його домі, та від цього — стільки ж користі, скільки від собаки, який ловить власний хвіст.
— Вам удалося бодай когось із них застрелити?
Він тільки втупився поглядом у вікно. Краще б я цього не запитував.
— Найголовніше тепер — щоб ти одужав, — мовив я.
— Еморі — швидкий на руку… був. Устиг двічі вистрелити…
Я простяг йому хусточку. Він міцно стиснув мою руку й іще тривалий час не відпускав її. У мене мов грудочка в горлі застрягла. Згадалися Еморі, Гантер і Майрік… Ми із Салліваном надовго замовкли.
Нарешті він узяв хусточку зі словами:
— Я нікуди не поїду із цього округу, доки не вкладу бодай кількох із цих виродків у яму. Усе думав, доки тут лежав, чи ми з вами досі компаньйони.
Я згаяв увесь день на те, щоб викопати могили для трьох убитих помічників. А вже тоді помчав до Артуро Ґарсія.
Жив цей мексиканець у величезному білому будинку, що дуже нагадував старовинну фортецю. Коли я приїхав, він вийшов на свою довжелезну криту веранду й люб’язненько зі мною привітався. Крізь розчинені двері я встиг краєм ока помітити картини в позолочених рамах і старовинну зброю, а ще — меблі, гідні хіба що королівського палацу.
Як виявилося, на корів і коней Артуро Ґарсія (він усе торочив, що дуже-дуже співчуває моєму нещастю) якимось «дивом» ніхто не зазіхнув. Я подумав, що добре було б об’їхати його пасовиська, щоб пошукати своїх поні. Та одразу ж вирішив, що лише згаяв би час, оскільки їх уже давно перегнали до Мексики.
— Мене ось що збиває з пантелику, — мовив я. — Злодії, щоб дістатися моїх земель, повинні були проїхати близесенько до вашого будинку, інакше б їм довелося робити гак миль у двадцять. А переганяти вкрадених коней їм, знову ж таки, довелося через ваші пасовиська. Я ж не сліпий — умію сліди читати.
— Тут такі простори, Ілаю! Мені дуже шкода.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 256. Приємного читання.
TextBook