Розділ «Філіпп Майєр Син»

Продавати яловичину було вигідно чотири роки поспіль — аж до тисяча вісімсот сімдесят третього, коли, з початком економічної кризи, бичків знову стали забивати переважно заради шкур.

Та я був не з таких. На той час територія мого ранчо складалася вже зі ста вісімдесяти восьми квадратних миль: сто вісімнадцять із них були куплені, а сімдесят — узяті в оренду. А втрати в поголів’ї худоби я звів до мінімуму завдяки тому, що разом зі своїми помічниками вистежував і відстрілював вершників, які вдиралися до моєї території. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.

У піших ми не стріляли: я ніколи не відмовляв чесному чоловікові, чия родина голодувала, у можливості, попрацювавши на мене днинку, отримати за це теля (шкуру забирав я, решту — він). Що ж до сусідів, їхня чесність залежала від того, наскільки міцними були мої огорожі й наскільки пильно мої помічники з рушницями стежили за порядком. Якби цього не було, будь-який злодій міг би за одну-єдину ніч нажити собі багатство, що дісталося мені ціною довгих місяців виснажливої праці. Якби лишень можна було огородити весь берег річки височенним-превисоченним парканом!

У чагарниках досі знаходять старі пістолети, адже кістки зітлівають швидше, ніж залізо. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.

Я купив для Мадлен і наших дітей просторий будинок в Остіні. Хлопчики ходили там до школи; моя дружина ще й репетиторів їм понаймала. Я радше спалив би свою оселю на ранчо, ніж дозволив би їм переселитися туди. Та Мадлен щодалі не давала мені спокою: хочу пристойне житло в долині Нуесес для нас усіх, і край! Я щодалі годував її жданиками, бо шкіл тут не було, а мої способи «домовлятися» з тими, хто вдирався до моєї території… словом, краще їй було про це взагалі не знати.

Одного разу, коли я був зі своєю родиною в Остіні, мене неначе вкусило щось — сичав, мов розлючена змія, на будь-кого, хто до мене звертався. Не витримавши, таки гайнув куди очі світять, аби подалі від людей; я гадав, що це нестерпна спека отак легко вивела мене з рівноваги.

Уже наступного ранку почалося: вистромиш носа на вулицю, а там від перехожих тільки й чутно про команчів. Мовляв, їхній останній вождь Куана Паркер здався. Тож тепер їхнє плем’я — а їх якась там тисяча залишилася (стільки людей було колись у селищі, де жив Тошавей)! — уже не стоятиме на заваді в білих, які прагнули загарбати їхні території. Зачувши це, я сказав Мадлен, що повинен якийсь час побути на самоті, відтак, осідлавши коня, помчав до річки Колорадо. Їхав уздовж берега (проти води) увесь день і частину ночі, а оглушливі крики човнярів і фермерів, які скликали до себе свиней, усе не змовкали. Коли ж нарешті стало зовсім тихо, я знайшов зручний виступ на скелі, розпалив там багаття й завив по-вовчому. У відповідь — хоч би лялечка…

Те, що я припустився помилки, стало для мене очевидним. Так, я був не такий дурний, щоб вважати себе спроможним урятувати бодай отой табун індіанських поні, яких перестріляли солдати Реналда Маккензі. Але хто може стверджувати це напевне? Зусилля одного-єдиного воїна іноді призводять до геть неочікуваного завершення битви.

Мабуть, мені треба-таки було повернутися до неменее, коли почалася громадянська війна. Відтоді ж, дідько, уже п’ятнадцять років минуло! А я й не помітив, як вони пролетіли. І що мені, власне, удалося зробити за цей час? Та майже нічого. Я все сидів, витріщаючись зі свого виступу на річку та все інше, і думав. Начебто й дорога мені моя родина, але є на світі дещо таке, чого від людей, навіть найрідніших, не отримаєш.

Мені остогиділо дивитися на вогонь; жбурнувши гілки в річку, я спостерігав, як гаснуть іскри. А тоді помчав додому. Приїхавши вже пізно вночі, уже перед світанком, я подався, заправивши гасову лампу, до свого кабінету.

Там я повиймав із шухляд усі свої бухгалтерські книги й цінні папери: акції компанії «Пасифік Експресс», а також сталеливарного концерну в Піттсбурзі та лісопильного заводу в Бомонті. Подумав про свої гроші, що лежали в банку, а потім про те, як добре зросили дощі всі пасовиська, які я нещодавно взяв в оренду. Трава там росте висока й густа, тож усі мої телята невдовзі перетворяться на здорових, угодованих корів та биків. Сидячи за своїм столом і думаючи про все це, я потроху став почуватися краще.

Розділ 64

Дж. Е. Мак-Каллоу

Їй не залишалося нічого, крім як відпустити Теда. Кров у нього, бачте, заграла на схилку літ: злигався з якоюсь шкільною вчителькою, удвічі молодшою за нього. Джинні нетямилася від люті й одночасно непокоїлася за свого супутника життя — його нова коханка, мабуть, зацікавилася ним лише через гроші. Та він, бачачи її переживання, лише сердився: мовляв, ти ж сто тисяч разів могла зробити так, щоб я не пішов. Насправді ж — не могла. Це просто ніколи не було їй властиве.

Так, вона дійсно почувалася самотньою: навіть протягом останнього часу її коли-не-коли охоплював сильний фізичний потяг до Теда, такий, як десятки років тому, проте загалом її почуття до нього ніяк не можна було назвати серйозними. Може, з нею щось не так? Їй же ніколи не потрібно було постійно відчувати чиюсь любов і турботу. Тому вона й не вимагала багато від інших. Але був тут і зворотний бік медалі: Джинн Енн Мак-Каллоу не мала нічого (чи майже нічого) у своїй душі, щоб віддавати це іншим.

Боятися, що після Теда ніхто вже не цікавитиметься нею як жінкою, було просто безглуздо: вона знала багатьох чоловіків її віку, які б охоче спали з нею. Так, вони могли б мати, та й мали досхочу юних подружок. Утім усе одно Джинні була для них кращою парою, ніж ті дівчата: по-перше, є такі речі, яких молоді жінки, на відміну від неї, ще просто не розуміють, а по-друге, вона відчуває (хоча ніхто з її однолітків не казав про це відверто), що після досягнення певного віку не тільки жінки, а й чоловіки соромляться своєї непривабливості. Цікаво, як це воно — глянути в дзеркало й побачити там себе, сивого діда, з обвислою та зморшкуватою шкірою (а бородавок скільки!), поряд із якоюсь вісімнадцятирічною «міс Досконалість»?

Джинні вагалася, одначе не захотіла нічим поступатися. І тому, просто переступивши через власний біль, пішла далі.

«Таких, як я, ніколи більше не буде, — подумки запевняла себе вона. — Ніколи-ніколи-ніколи…»

Та навіть це було проявом марнославства, бо ж після неї народяться на світ іще мільярди й мільярди людей, із яких хтось та й чинитиме так само, як вона.

У неї з’явився ще один шанс — овдовів Мілтон Брайс, якого вона знала вже чи не півстоліття. Вони цілувалися й розмовляли про життя разом, але на цьому все й скінчилося. Що вдієш: Брайс, як і вона, уже восьмий десяток розміняв — які вже тут пристрасті! Так, він хороша людина, утім, краще вже їй жити самій. Не те щоб вона прагнула відмежуватися від чоловіків (хоча, по правді кажучи, ще не все в цьому житті спробувала) — просто їй згадався полковник Ілай Мак-Каллоу, який міг одружитися вдруге, та не схотів. І це аж ніяк не було безпідставним рішенням.