Розділ «Філіпп Майєр Син»

До містечка Улісс їздив, намагаючись бути якомога обережнішим, раз на місяць. Там він пересилав дідусеві з бабусею половину свого заробітку, а тоді купував собі нову сорочку (доводилося просити, щоб продавець віддав її разом із вішаком). Якось перед Різдвом юнак зайшов до крамниці й довгенько вибирав нові чоботи: оці «Луккезе» ручної роботи — просто чудові, але краще взяти он ті — «Аріат», що коштують учетверо дешевше. І ще він купив собі набір інструментів «Лезерман». Стоячи біля каси, почувався справжнім багатієм. Аж тут зайшов якийсь білий чоловік зі зброєю — певно, помічник шерифа. Улісс, пильно стежачи за його відображенням у віконному склі, чекав, доки товар запакують у коробки. Вийшовши надвір, відчув таку відразу, що мало не викинув щойно придбані речі в ящик для сміття. Вони ж бо не варті були такого.

— Коли тебе офіційно влаштують на роботу, буде легше, — мовив Ромеро, тільки-но вони знову повсідалися у вантажівку.

— Не отримаю я цей дозвіл, — відповів Улісс іспанською.

Та Ромеро вдав, що не почув його. (Цей вакуеро пропрацював на Мак-Каллоу п’ять років, однак агенти ІМП все одно ловили його, прикидаючись, що вперше бачать.) А з якою гордістю він сидить за кермом цієї новенької білої вантажівки! А чим тут, власне, пишатися? Машина ця належить йому так само, як і землі Мак-Каллоу.

«Дурень несосвітенний цей Ромеро, — подумав Улісс. — Та і я не кращий за нього».

Власниця ранчо, доживши до глибокої старості, не має гідних спадкоємців. Її донька — наркоманка, син, якщо вірити чуткам, не зовсім чоловік. Мала вона, щоправда, внука, якого всі любили, одначе він примудрився потонути на глибині в три фути. Другий її онук приїжджав на ранчо разом зі своїми друзяками — чуперадлами в сандаліях, обкуреними мота, марихуаною. Неважко зрозуміти, чому вакуерос так поспішають піти звідси: помре стара господиня — гаплик буде й ранчо.

Його план виявився цілковитою маячнею. Господиня дуже рідко сюди навідувалася, а старший, певно, забув про свою обіцянку офіційно влаштувати його на роботу. Хоча він уже й сам, найімовірніше, підшукував собі нового працедавця. Але ж працювати на Арройо було ще гірше, ніж на Мак-Каллоу. Тож Улісс вирішив наразі залишитися тут.

Розділ 58

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

Привид не полишає мене ні на мить: стоїть у кутку їдальні й чекає, доки я повечеряю; зловісною тінню огортає мій стілець, коли я сиджу за письмовим столом. І мене кидає в жар, наче просто переді мною горить безмежне полум’я, що кличе, затягує… прагне поглинути мене.

Сідлаю коня та їду геть — до руїн оселі Ґарсія. Прикладаючи вухо до великого каменя, чую передзвін церковних дзвонів, дитячі голосочки, жіночі кроки.

Перед очима постає картина з минулого: полковник (це було наступного дня після тієї бійні) мимохідь зауважує, що порятунок Марії — це просто нещастя якесь. Якби, мовляв, ця жінка загинула, розвіялися б за вітром увесь гнів і сум родини Ґарсія… Цей спогад, наче кіноплівка, прокручується в моїй голові знов і знов. Я уявляю собі, як направляю на батька свого пістолета, поки той спить. А ще — як до нашого будинку під’їжджає вантажівка, напхом напхана вибухівкою… і треба лишень запалити сірника…

Звісно ж, це завжди сиділо всередині мене, просто чекаючи слушного моменту, щоб звільнитися. Мій батько якраз нормальний. Натомість зі мною — точно щось негаразд: я ж завжди сподівався, що люди мають у собі силу вивищитися над ницими інстинктами, тобто над власною сутністю.

Сьогодні вранці в моїй голові прозвучали чіткі слова: Марія мертва. Я став ходити кімнатою туди-сюди, щоб прогнати цю думку, та все марно. Вона мертва: ніколи-бо в житті я не був настільки в чомусь упевненим…

Мої думки перервав батько, якому закортіло зі мною побалакати.

— Ти ж знаєш, що я зовсім не хотів, щоб ти так страждав… — проскрипів він.

Я вдав, що не чую й не бачу його, як робив це протягом усього часу після зникнення Марії.

— На нас покладено особливі обов’язки, — вів далі полковник, — тож ми не можемо діяти як звичайні люди.

І на це я не зреагував. Тож він зачовгав туди-сюди моїм кабінетом, витріщаючись на полиці з книжками, і нарешті сказав:

— Ну, гаразд, друзяко. Даю тобі спокій.