Вона чогось захихотіла.
— Це був зовсім не жарт, — уточнив я.
Вичавивши із себе люб’язну посмішку — звісно ж, не одразу, — Саллі сказала, що збирається проводити половину свого часу тут, а половину — у Сан-Антоніо (мовляв, просто для годиться). Я мовчки відвернувся від неї.
Після обіду вона повернулася — цього разу з пляшкою охолодженого вина й двома келихами. І заторохтіла: мовляв, мене досконалою дружиною не назвеш, але ж і ти не ангел; можливо, нам краще спробувати почати все спочатку…
— Я радше спатиму з чиїмось гнилим трупом, — урвав я її мову, — ніж бодай колись погоджуся на життя з тобою.
— Ну скільки ти прожив із цією дівулею? Якийсь там місяць… Час тобі вже подорослішати.
— Це був найщасливіший місяць у моєму житті.
— Між іншим, у нас із тобою — двоє хлопчиків…
— …які мене анітрохи не поважають. І це результати твого виховання. Та ще й полковник дров до багаття підкладав.
Вона бахнула келихами об підлогу, а тоді постояла якусь хвилю біля дверей (точнісінько так, як дуже часто робила це Марія!) і тільки потім — забралася геть. Мій погляд зупинився на уламках розбитих бокалів. Цікаво, як це воно — устромити щось гостре просто в горлянку Саллі?.. Трохи згодом мене мало не знудило.
«Якщо дуже довго йти за власними слідами, вони перетворяться на сліди чудовиська», — подумав я.
Марія… Так, життя поряд із нею було справжньою розкішшю для мене. Але довго таке не триває — це наче випадково знайти в саду чудовий зрілий персик у… грудні.
19 серпня 1917 року
Вони поховали мене живцем.
Розділ 55
Ілай Мак-Каллоу
1865—1867 рр.
Техас утратив своїх кращих синів: усі вони або загинули, або ж подалися жити до інших штатів. А «герої», які хазяйнували тут до війни, повернулися, щойно зачули звістку про її закінчення. Плантатори, хоч і горювали-побивалися через те, що тепер їм доведеться оплачувати працю їхніх колишніх рабів, залишалися власниками величезних земельних ділянок, розкішних будинків і незліченних чистокровних скакунів. Звісно, заарканювати диких биків — заняття значно романтичніше, ніж гнути спину, збираючи на плантаціях бавовну. Та все одно Техас ніколи не був царством тваринників, адже яловичина завжди доводилася бавовні «бідним родичем». Коли король Бавовник таки позбувся свого престолу, його заступили нафтовики (сталося це років через тридцять після відкриття родовища Спіндлтоп), а не тваринники.
Я повернувся додому — тобто до будинку судді Блека, — однак терпіти метушню міського життя мені було надзвичайно важко. Куди не підеш, скрізь роз’їжджають у своїх екіпажах пихаті товстопикі багатії. Прокинешся вранці — тільки й чутно про вбивства: то бродячого негра, колишнього раба, повісили на гілляці якогось дерева, то прихильника Союзу. Жити в Остіні поступово ставало не краще, ніж десь на Півночі: сусіди постійно встромляють свого носа у твої справи, допитуючись, до якої церкви ти ходиш і за кого проголосував на останніх виборах. Тож я вирішив придбати ділянку землі десь поближче до кордону — там, де менше людей. Та суддя сказав, що я зможу це зробити тільки через його труп. Я намагався його переконати: мовляв, команчів дуже скоро там і сліду не буде, і взагалі — ми туди одразу не переїжджатимемо, а лише купимо… Проте суддя чудово розумів, що від такої спокуси я навряд чи втримаюся. Мене ж бо все дужче проймала туга за Ескуте й Неекару: я дуже часто усамітнювався на терасі, думаючи про те, що варто було б спробувати їх розшукати. Хоча вони, найімовірніше, перебували вже в Захмарній Країні… Так чи інакше, якби не Еверетт, я б не сидів і не мучився від здогадок. Просто б залишив Мадлен усі свої гроші, осідлав коня й помчав до прерій.
На той час я вже увійшов у літа. Через вимушене неробство — розтовстів (навіть довелося переходити на більший розмір штанів), а ще — прилюбився до алкоголю на все своє подальше життя. Суддя бурчав, мовляв, не годиться чоловікові сидіти склавши руки, проте я аж ніяк не бажав працювати ні на кого. Краще вже змусити гроші, які я здобув на війні, працювати на мене (а чим я, власне, гірший за багатіїв, які чинять саме так?). Спробував було перекупити колишні батькові землі, та нічого із цього не вийшло: їх-бо вже давно розділили на чотири ділянки, і нові власники зовсім не бажали розлучатися з ними. Та й інші мої плани зазнавали фіаско… словом, кращі дні для мене вже безповоротно минули.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 247. Приємного читання.
TextBook