Розділ «Філіпп Майєр Син»

Нарешті почувся звук вхідних дверей, що відчинилися й зачинилися знову. Це була, звісно, Долорес — як завжди, тоненька й низенька (на відміну від більшості жінок із її оточення). Доки вона йшла через усю кімнату, щоб привітатися з Джинні, та помітила в її руці новісіньку білосніжну сумочку.

— Доброго ранку, місіс Мак-Каллоу! — усміхнулася мексиканка.

— Доброго. Ну, як, весело було на вечірці?

Долорес відвела від неї погляд, очевидно щось обдумуючи.

— Вечірка? — мовила нарешті економка. — Та ні, це просто знайомі зайшли в гості. Я їх не чекала, але… так вийшло.

Он як вона добре підготувалася… І як тут не гніватися?

— Наступного разу спитаєш дозволу в мене. Чи може, ти забула, що господиня цього дому я?

Мексиканка досі не підводила очей, і Джинні раптом стало зовсім кепсько. Як це воно, доживши до старості, отак стояти й вислуховувати лайку? Ні, усе-таки треба підійти до давньої подруги, обійняти її й сказати, що все це дрібниці, про які навіть згадувати не варто.

— Треба навести лад у вашій кімнаті, — удавши, що не зрозуміла її намірів, мовила економка.

Джинні завмерла на місці, проводжаючи поглядом Долорес, яка гордо підіймалася сходами на другий поверх, наче не їй належало вибачатися перед господинею дому, а навпаки.

Ну, ось, дожилася… Ця мексиканка більше й не намагається приховати того, що вони обидві, узагалі, уже давно розуміють. А саме — що їй, Долорес, більше не потрібна жодна Джинн Енн Мак-Каллоу. Серед своїх ця тендітна жіночка має заслужену повагу як мати й бабуся великої, усіма шанованої родини. Сусіди так і увивалися біля неї: то забігали чогось позичити, то приїжджали зі своїми родинами в гості на вихідні чи свята.

Якби вони з нею жили за давніх часів, Джинні стала б щасливою господинею дому, де тупотіли б у всіх кімнатах і коридорах невгамовні міцненькі ніжки її численних діточок. Будинок безперестанку наповнювали б веселощі з нагоди їхніх днів народження, а відтак — ще й випускних вечорів, заручин, весіль… А Долорес? Її діти, якщо не всі, то більшість із них, повмирали б іще малими від недоїдання чи дизентерії. Доньок, які дожили б до заміжжя, вона ховала б через запальний характер їхніх ревнивих чоловіків (про це колись у газетах тільки й писали: мовляв, пеон прокинувся, а поряд лежить мертва дружина, якій він сам і перерізав учора горлянку). Але тепер… тепер…

Як яскраво сяють лагідні сонячні промені! Так, скоро настане літо, і вони стануть безжальними, згубними для всього живого. Але нині — он яка краса навколо: куди не глянеш — буяє розкішна зелень, цвітуть барвисті квіти. Чи до снаги їй буде пережити їх? Ні, адже вона зів’яне, засохне навіть раніше, ніж вони (їй наче хтось чітко та ясно каже про це просто у вухо). Які ж у неї потворні, зморшкуваті руки! Що це? У темному кутку щось ворушиться… Холодно. Чому їй так холодно?

Коли загинув Генк, вона ще довго почувалася такою спустошеною, що не заперечувала б, якби ота фізіономія, яка витріщалася на неї з-за дзеркального скла, узяла та й запропастилася кудись. Якби вона лишень могла стерти її з поверхні дзеркала, мов плямку мушиного посліду… Та нафтовики — друзі й колеги Генка — просто не давали їй надовго занурюватися в розпач самотності. Адже це були люди, які краще за інших знали, що таке страждання і як це боляче — утрачати близьких; майже всі вони були дітьми чи внуками голозадих шукачів щастя, які животіли в халупах, схожих скоріше на картонні коробки, ніж на людське житло. Тож протягом кількох тижнів після смерті Генка вони ні на мить не полишали її саму: вийдеш зі спальні — а в будинку й плюнути ніде. У кухні — п’ятеро сидять, у вітальні — ще десятеро; захочеш знайти вільну гостьову кімнату — дулю тобі з маком; служниці (деяких вона взагалі вперше в житті бачить) метушаться, готуючи й розносячи їжу; чиїсь діти вранці йдуть до школи, а в обід — повертаються до її дому. Хай би як їй хотілося хоч трошки побути в тиші й спокої, тими днями вона не мала такої можливості.

Так, техасці завжди були жорстокими й безжальними: люто ненавиділи негрів і мексиканців, могли вколошкати президента, який чимось їм не сподобався… але її, Джинні, вони не полишили саму. Ці чоловіки, яких вона ледь знала, оточили її увагою й турботою, наче були її дядьками чи небожами. Вони покинули свої офіси, де вже накопичилися, певно, неукладені угоди на тисячі й тисячі доларів, щоб лишень бути поряд із нею. Неодноразово їй доводилося, угледівши ранком якогось сердегу, який заснув, скулившись, на дивані в її вітальні, телефонувати його особистому водієві, щоб той приїхав і забрав свого начальника додому.

Потім, звісно ж, ці самі чоловіки чомусь так не хотіли укладати з нею угоди! Однак краще про це просто не думати. Вона їм давно вже пробачила: усі-бо вони вже лежать, як і Генк, у землі. Усі вони жили лише для того, щоб умерти.

Минуло декілька років, і в її житті з’явився Тед. Він був значно старшим за неї й походив із роду, що мав навіть іще глибше коріння, ніж її родина. Коли не бігав і не плавав, займався здебільшого грою в поло; але при всьому цьому справляв таке враження, ніби все життя безуспішно лікувався від наркозалежності.

Ні, не в сенсі фізичної форми — маючи зріст понад шість футів, він міг похвалитися обхватом талії в тридцять два дюйми й узагалі був схожим на своїх пращурів — сильних, підтягнутих чоловіків. Але всі свої мозолі він натирав ключками для поло та гантелями, і за все життя жодної кістки не зламав, тому що ганявся не за небезпечними пригодами, а за «пригодами на одне місце». Та одного чудового дня він передумав бути бабієм, ніби перемикач у голові хтось повернув. Джинні аж ніяк не одразу второпала, що Тед був розумною людиною. І так само багато часу їй знадобилося, щоб усвідомити, чим він відрізняється від її першого чоловіка. Річ у тім, що Генк — хай би якою хорошою людиною він був — жив переважно для себе (хоча він, як і Джинні тоді, цього не усвідомлював). І тому вона ніколи не отримувала від нього стільки турботи й уваги, скільки вмів дарувати їй Тед.

Лише завдяки цьому Джинні стала сподіватися на краще, адже вона, виявляється, ще до ладу не знала, яким може бути життя та які бувають на світі люди. Тедові було не байдуже до того, яку зачіску вона собі зробила і яку сукню купила; він завжди відчував, коли її можна від чогось відрадити, а коли — краще поступитися, бо все одно нічого не вийде. Він не те щоб листом стелився перед нею, просто вмів помічати важливі дрібниці. Та, хай там як, серйозною людиною Теда не можна було назвати. Це був такий собі підстаркуватий плейбой, якому раптом набридло жити самому. Не весь же свій вік ганятися за гарненькими офіціантками чи стюардесами… От і йому врешті-решт забаглося спокійного, розміреного життя й родинного затишку.

Том і Бен його навіть полюбили, хоча й не сприймали цілком серйозно. Він добре ставився до них обох, і вони охоче їздили з ним на прогулянки верхи й на полювання, тобто отримали нарешті те, чого не могла дати їм Джинні. Тед був надто ледачим, щоб полювати на оленів, але його цілком улаштовували куріпки. Хлопці, власне, нічому новому від нього не навчилися — ні стріляти, ні краще їздити верхи (та він і не вимагав від них нічогісінько). Але вечорами, повертаючись із роботи, вона щоразу бачила одну й ту саму живу картину: по телевізору показують «Месників» чи «Бонанзу»; Тед сидить на дивані, попиваючи вино; поруч — Том і Бен із попкорном. І всі троє аж випромінюють безмовне блаженство — ну точно як зграйка собак, яких пустили холодного зимового вечора до затишної кімнати з каміном.