Розділ «Філіпп Майєр Син»

Трохи згодом він попросив у мене пробачення.

А ще через якийсь час індіанці перекусили залишками в’яленого м’яса, і нам теж дісталося трохи.

Одна з німок запитала мене, чи не знаю я, куди нас везуть. Я вдав, що не розумію її, і вона вирішила натомість спробувати поговорити з Мартіном.

Наступного дня ми могли бачити далеко, але тільки в довжину. Адже проїжджали величезним каньйоном, і по обидва боки від нас височіли скелі з червоного каменю, заввишки близько тисячу футів. Із дерев тут переважно траплялися тополі та в’язи. А якось я помітив на піску таке саме фіолетове вістря списа, як те, яке нещодавно знайшов неподалік дому. Також нам траплялися залишки стародавніх істот. Наприклад, на березі одного струмка я бачив молюска завбільшки з колесо фургона. А серед скель я помічав гігантські кістки (зокрема роги), що належали колись тваринам, значно більшим за сучасних.

Тошавей сказав мені іспанською, що з настанням осені до цього каньйону прийдуть бізони. Багато-багато бізонів. Він показав мені на численні пасма довгої чорної шерсті, що звисали з кедрів та мескітових дерев і свідчили про те, що тварини вподобали цей каньйон.

Індіанці більше не гнали коней так швидко, як раніше (я, однак, не помітив, щоб червоношкірі втомилися чи зголодніли). Ми поволі їхали вздовж річки, і я, побачивши, що там повно риби, мало не захлинувся слиною. Яких тільки риб там не було: і соми, і вугри, і великороті буфало, і саргани… Що ж до тварин, то антилоп та оленів тут було стільки, що й не злічити. А ще я бачив здоровенного грізлі, який видерся на скелю й, вибравши зручний виступ, розлігся там, щоб погрітися на сонечку. Де-не-де з тріщин у скелях струменіли джерела, що, стікаючи донизу, утворювали мальовничі ставочки.

Увечері індіанці розбили табір на всю ніч. Ми з братом заснули біля великого каменя, притулившись одне до одного. Раптом я відчув, як хтось накрив нас шкурою. Розплющивши очі, я побачив, що це Тошавей; я вже, мабуть, і так упізнав би його, бо навчився, мов тварина, розрізняти людей за їхнім запахом.

— Завтра ми розпалимо вогнище, — сказав чоловік.

Наступного ранку ми їхали повз скелі, на яких були видряпані малюнки: шамани, воїни зі зброєю, списи, щити, тіпі…

— Вони збираються нас розділити, — сказав до мене Мартін.

Я витріщився на нього.

— Тут зібралися воїни з двох різних племен.

— Як ти про це здогадався? — не приховував я подиву.

— Той, хто забере тебе, — котсотека, — говорив далі брат. — А мене — ямпаріка.

— Не Котсотека, а Тошавей.

— Правильно, його звати Тошавей. І він належить до племені котсотека. А того, хто хоче забрати мене, звуть Урват. Вони казали, що Урватові ще довго їхати додому. А от твоєму господареві — уже зовсім трохи.

— Вони нам не господарі, — пробурчав я.

— Так, ти маєш рацію. Знаєш, я ніяк не можу збагнути, звідки з’явилося в них таке ставлення до інших людей…

Протягом якогось часу ми їхали мовчки.

— А «пенатеки» — це що? — спитав я.