Розділ «Філіпп Майєр Син»

— До свого кабінету.

— Тебе так довго не було!

— Я більше ніколи такого не робитиму.

— А ти… про мене теж пишеш?

— Тепер майже всі мої записи — саме про тебе. А як же інакше?

— А «тепер» — це відколи?

— Відтоді, коли ти прийшла сюди.

— Але ж тоді ти був засмучений. Може, краще буде просто спалити ті сторінки?

— Я був просто спантеличений…

— Мені геть не дає спокою та історія про твого батька й убитих людей…

Я мовчу, бо не одразу розумію, що вона має на увазі. Адже під таке визначення підходить будь-яка історія, пов’язана з моїм батьком.

— …і я теж хочу дещо розповісти тобі. Принеси, будь ласка, свої записи.

— Я маю надзвичайну пам’ять.

— Ти надзвичайне ледащо…

— Ні, я не жартую. Моя пам’ять — це моє прокляття.

Марія лагідно куйовдить мені волосся; щоб лишень догодити їй, я встаю з ліжка та йду до кабінету по свої нотатки. Проходячи повз свою спальню (я туди вже п’ять днів не зазирав), бачу там Консуелу, зайняту прибиранням. Зачувши мої кроки, вона свідомо не обертається.

— Він був останнім із племені коахуільтеканів, — узялася розповідати Марія. — Його народ був давнішим за греків і римлян. Коли будувалися єгипетські піраміди, коахуільтекани жили на Землі вже п’ять тисяч років. Тож для них усі інші народи були подібні до метушливих мурашок, які з’являються з першим весняним теплом, але гинуть із настанням холодів.

Нарешті настала зима й для цього племені. Спочатку до їхніх земель удерлися іспанці, потім — апачі, а тоді — команчі. Усі вони сіяли смерть серед коахуільтеканів, і до того весняного дня — це було тисяча вісімсот тридцять шостого року — дожила одна-єдина людина, яка належала до цього народу.

Саме тієї днини мій двоюрідний дід Артуро Ґарсія побачив на своєму пасовиську старого, майже зовсім сліпого коахуільтекана, який стояв на колінах, шукаючи щось у траві. Артуро підійшов, щоб запропонувати індіанцеві допомогу. І після кількох годин порпання в траві й кактусах він знайшов те, що той загубив, а саме — кругленького камінчика з чорного обсидіану. Артуро подумав, що ця річ, мабуть, має якісь містичні властивості. Так чи інакше, а він, як і його батько, народився на цій землі, і тому добре знав, що такі камінці тут не трапляються.

Артуро був молодою та дуже заможною людиною. Він мав табун породистих коней, вродливу дружину та шістдесят ліг землі, подаровані родині Ґарсія самим іспанським королем. Його будинок був повен срібних прикрас, чудових картин і скульптур, а ще — старовинної зброї, що належала його далеким пращурам-лицарям. Щоранку він прокидався, щоб побачити, як над його землями сходить сонце. І думав про те, що все це колись перейде до його синів.