Розділ «Філіпп Майєр Син»

Він подумав-подумав і змінив тему:

— Нехай спочатку знайдуть нафту ще на якійсь нашій ділянці, а тоді — подумаємо й про здавання землі в оренду.

Я втомлено сів на камінь біля струмка.

— Усе гаразд, сину. Ти хороший тваринник. Але в тому, як вести бізнес, — нічогісінько, чорт забирай, не тямиш. І тому про це доводиться дбати мені.

— Дякую, що нагадав.

— Спробуй-но порахувати: скільки ми отримали б за наші корисні копалини, якби продавали землю по сто доларів за акр, як Мідкіффи та Рейнолдси?

— Десятки мільйонів доларів.

— А по тисячі доларів за акр? А по п’ять тисяч?

— Чого ти взагалі розводиш ці балачки?

— А це, сину, не балачки, так справді станеться. Протягом наступного року — чи, може, двох років — у цих землях порпатимуться десятки нафтовиків і майстрів із буріння. І врешті-решт ціни підскочать саме так, як я щойно тобі сказав. Ось тоді ми й продаватимемо землю.

Хотілося б вірити, що він помиляється. Але, на жаль, здоровий глузд не дає мені такої можливості.

— То що там із цією Ґарсія? — почувся батьків голос.

Та я вже йшов геть.

Ми з Марією протягом останніх кількох днів живемо лише нашими почуттями. Першої ночі після повернення з П’єдрас-Неґрас я тихцем вислизнув із її кімнати, проте вже через годину — повернувся. Відтоді ми не розлучалися більше ніж на кілька хвилин.

Прокидаюся цього ранку разом із сонцем — в обіймах Марії. Лежу, слухаючи, як вона дихає. І вбираю в себе аромат її волосся й шкіри… допоки не засинаю. А потім — прокидаюся, щоб знову милуватися нею. Її осявають лагідні промені вранішнього сонця; моя душа сповнюється безмежної, спокійної радості від того, що моя кохана — ось тут, біля мене.

До речі, я ж не бачив тіні Педро, яка зазвичай переслідувала мене скрізь, ось уже кілька днів! Більше того, мені за цей час жодного разу не згадалося його понівечене кулями обличчя (і безмовний крик Ани — теж). А що як навмисне викликати цю картину в уяві? Збочення, звичайно, але спробую… Ні, не виходить ні-чо-гі-сінь-ко!

Я завжди знав, що не є людиною, яку обожнюють інші. Те, що ховається в глибинах моєї душі, для них — невидиме; варто їм лишень поглянути на мене — і вони впевнюються в тому, що до моєї думки не варто прислухатися. Єдине, у чому мені, як усі вважають, пощастило, це моя приналежність до славетної родини Мак-Каллоу. Інакше-бо я став би не ким іншим, як жалюгідним нотаріусом, який животів би в убогій кімнатці, наповненій смердючим міським повітрям.

А що як Марія одного «чудового» ранку прокинеться й погляне на мене такими самими холодними очима, як і всі інші? Що як її кохання виявиться швидкоплинним, несправжнім? Я заспокоюю себе думкою про те, що нині — усе зовсім інакше. Ми дивимося одне одному в очі щиро й відкрито, мов малі діти. Щоразу, як обертаюся до неї спиною, відчуваю на собі її погляд; коли прокидаюся вранці — бачу, що вона, спираючись на лікоть, милується мною. Ми хміліємо без вина, відчуваючи близькість наших тіл. Мого так званого нездужання (я вважав його віковою особливістю, а Саллі — черговою ознакою моєї чоловічої неповноцінності) — наче й узагалі не було. Навпаки, моє тіло перебуває в полоні невичерпного бажання поєднатися з Марією (лише думка); ми стаємо єдиним цілим, а потім — так і засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл.

Сьогодні вранці вона прочитала мені уривок із Пісні над піснями, а я їй — другий із листів Елоїзи й Абеляра. Коли ми разом, здається, що саме наше існування очищує світ від усілякої нечисті. Проте зараз, коли я сиджу й пишу ці рядки наодинці, мені не дає спокою думка про те, що над нами, двома закоханими, нависла темна хмара. Виходить-бо, що Марія не рівня мені через те лише, що не має, як я, грошей і влади. Усе, що вона має, це свободу вибору: піти геть чи залишитися тут. І на цьому її свобода закінчується: іти ж бо їй нікуди.

— Куди ти ходив? — запитує вона, коли я повертаюся.