Розділ «Філіпп Майєр Син»

А тоді — квапливо відійшов від нас. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно видав нам бозна-яку таємницю. Коли ж він знову опинився так близько, щоб я міг його бачити, то ліг долілиць і припав до струмка (це я вперше побачив, щоб індіанець отак жадібно пив воду). А коли підвівся — поправив свої коси й перевірив, чи не змилася з обличчя фарба.

— Як ти гадаєш, вони з чоловіками злягаються? — спитав мене брат.

— Найпевніше, ні, — цілком щиро відповів я.

— Чому ти такий упевнений? Спартанці ж, наприклад, це робили…

— А хто такі спартанці?

Відповісти мій брат не встиг — ми ж бо зачули звуки стрілянини. Трохи згодом запала тиша (ми вже знали, що це індіанці стріляють із луків). Кому ж це так не пощастило?..

До нашого охоронця прибіг іще один індіанський підліток. Вони прив’язали нас із братом до коней, і ми поїхали геть від струмка. На той час я цілком оклигав, і сонячні промені вже не здавалися мені такими палючими, як раніше. Проїхавши якоюсь кам’янистою рівниною, ми знову опинилися в прерії (росли тут переважно живокіст та мальва). Краєвид розгортався чудовий: угорі — блакитне небо з кількома дивовижними хмаринками, унизу — море з різнокольорових диких квітів. І я милувався цією красою, допоки не вгледів чергову жахливу картину.

Індіанці юрмилися біля двох фургонів, запряжених волами.

Третій фургон, перевернутий набік, лежав у траві на досить далекій відстані від нас. Можна було, однак, розгледіти мулів, які стояли біля фургона, похнюпившись. Я почув чийсь крик…

— Не хочу, не хочу цього бачити! — пролунав голос Мартіна.

Глянувши на дорогу, я зрозумів, про що він. Під деревом біля дороги лежав труп маленького хлопчика, якому хтось із індіанців уцілив із лука просто в око. А над цим трупом, на гілці, сидів великий червоноголовий дятел, добуваючи собі їжу.

Із фургонів кров текла так, ніби хтось лив її з відер. А на дорозі лежали тіла кількох білих людей. Трохи ж далі від шляху — у заростях трави та живокосту — зібралися кілька індіанців, щоб катувати останнього білого, який був іще живий. Що вони з ним робили — мені не було видно. Але я чув, як він волав тоненьким голосом, а команчі реготали й передражнювали ці крики.

Індіанці — за винятком тих, які катували білого, — не марнували часу. Вони долучили мулів, які везли фургон, до свого табуна. Адже не минулося без утрат: один індіанський поні лежав мертвий, а ще один був смертельно поранений у груди. Індіанець, якому належав цей поні, розсідлав його і, ніжно поцілувавши в шию, пристрелив із револьвера.

Команчі повиносили з фургонів усе, що там було, зокрема два мертвих тіла. Сонце досі припікало, і квіти довкола вкрилися червоним пилом. Індіанці обшукали тіла білих і зняли з них скальпи (той, якого катували, уже, мабуть, умер, бо лежав тихо). На їхніх щитах я помітив свіжі сліди від куль. Один з індіанців перев'язував свою рану, а другий — отой кремезний — витирав свого списа травою. У фургонах знайшлися мішки з борошном, і команчі розрізали їх і розкидали по дорозі. Бочівку з віскі індіанці розтрощили томагавком, а кілька бочівок дещо меншого розміру — мабуть, із порохом — запакували у свої тюки. Також узяли кілька невеличких, але важкеньких ящиків (певне, у них були набої). Ножі та ковдри індіанці теж забрали. А ще — жувальний тютюн, форми для лиття куль, сокири, пилку, рулон ситцю, кілька револьверів, а також рушниці, які вціліли. А тоді трохи посперечалися через скальпи та, розрізавши закривавленими ножами два сливових пироги, з'їли їх.

Індіанські підлітки підібрали із землі стріли. А дорослі ще раз уважно обдивилися фургони та знайшли там рулон якоїсь тканини, який не помітили раніше. А тоді перезарядили свої рушниці, наповнили стрілами сагайдаки та перевірили, чи добре осідлані коні (волам вони перерізали горлянки). І, випивши трохи води, рушили далі. На той час кров, що вилилася на дорогу, уже почорніла, а трупи білих укрилися пилом. І вони тепер мали такий вигляд, наче лежали тут завжди.

Розділившись на три групи, індіанці проїхали трохи в протилежному напрямку (це щоб заплутати сліди). Усі вони мали чудовий настрій. Один із них під'їхав до мене й почепив на мою голову скальп із довгим сивим волоссям, а тоді ще й продірявленого капелюха надягнув (індіанці задоволено реготали, дивлячись на мене). Тим часом ми просувалися далі на північний захід. Трава тут росла висока. Іноді траплялися дуби й мескітові дерева, а ще — деревцята юка, рясно вкриті прегарними білими квіточками.

Кілька годин по тому індіанець, якому належав надітий на мене скальп, під'їхав знову та забрав його, прив'язавши до свого пояса. Капелюха він жбурнув далеко в кущі. Тож я знову залишився простоволосий, і сонце знову нещадно обпікало мене… На той час до нашої групи приєдналися дві інші, і ми всі разом поїхали далі.

Коли індіанці змінювали коней, вони злегка перекусили в'яленим м'ясом, яке знайшли у фургоні. Нам із братом теж трошки перепало. Я страшенно хотів пити, і тому, коли індіанці запропонували мені трохи жувального тютюну, я не зміг його жувати, бо слини в роті зовсім не було. Братові ж того тютюну й не давали. Він стояв, розкарячившись, і мав жалюгідний вигляд.

Сонце нарешті зайшло, і в мене в роті було вже так сухо, що я мало не задихнувся. Коли стало геть нестерпно, я згадав чарівні весняні вечори, які проводив біля джерела, спостерігаючи за тим, як тече вода. І мені трохи полегшало від цього.

Уже стемніло, коли індіанці спинилися біля якоїсь брудної калюжі. Нарвавши трави й накидавши її у воду, вони випили по кілька ковтків. А потому й ми з братом змогли напитися. Вода була на смак наче жаб'яче лайно, і тхнуло від неї жахливо. Та ми не зважали на це. Мартін, напившись, заплакав, та індіанці одразу штурхонули його в живіт і пригрозили великим ножем. При цьому вони промовляли щось на кшталт вайупа ніту та ніхпу айту (згодом я дізнався, що це означає «вгамуйся» та «замовкни»).