Кілька годин по тому індіанець, якому належав надітий на мене скальп, під'їхав знову та забрав його, прив'язавши до свого пояса. Капелюха він жбурнув далеко в кущі. Тож я знову залишився простоволосий, і сонце знову нещадно обпікало мене… На той час до нашої групи приєдналися дві інші, і ми всі разом поїхали далі.
Коли індіанці змінювали коней, вони злегка перекусили в'яленим м'ясом, яке знайшли у фургоні. Нам із братом теж трошки перепало. Я страшенно хотів пити, і тому, коли індіанці запропонували мені трохи жувального тютюну, я не зміг його жувати, бо слини в роті зовсім не було. Братові ж того тютюну й не давали. Він стояв, розкарячившись, і мав жалюгідний вигляд.
Сонце нарешті зайшло, і в мене в роті було вже так сухо, що я мало не задихнувся. Коли стало геть нестерпно, я згадав чарівні весняні вечори, які проводив біля джерела, спостерігаючи за тим, як тече вода. І мені трохи полегшало від цього.
Уже стемніло, коли індіанці спинилися біля якоїсь брудної калюжі. Нарвавши трави й накидавши її у воду, вони випили по кілька ковтків. А потому й ми з братом змогли напитися. Вода була на смак наче жаб'яче лайно, і тхнуло від неї жахливо. Та ми не зважали на це. Мартін, напившись, заплакав, та індіанці одразу штурхонули його в живіт і пригрозили великим ножем. При цьому вони промовляли щось на кшталт вайупа ніту та ніхпу айту (згодом я дізнався, що це означає «вгамуйся» та «замовкни»).
Індіанці жваво розмовляли, вочевидь, обговорюючи свої подальші плани.
— Ми, мабуть, проїхали вже сотню миль, — сказав я до брата. — Сан-Саба має бути десь поблизу.
— Як гадаєш — вони не розгніваються, якщо я ще трохи поп'ю? — спитав він.
— Гадаю, що ні.
І він знову пив смердючу, каламутну воду. А я вже не міг цього робити через її жахливий запах. Сидіти на землі було нестерпно боляче — мабуть, щоб стерта шкіра відновилася, потрібно буде кілька тижнів. Напившись, брат сів поряд зі мною. А через якусь мить я, відчувши неприємний запах, зрозумів, що він знову наклав під себе.
— Я не можу нічого вдіяти… — почувся його винуватий голос.
— Не зважай.
— Хоча все це вже не має значення.
— Ми повинні триматися, — сказав я. — Це не так важко, як ти собі думаєш.
— А потім що? Що буде, якщо ми живими доїдемо туди, куди вони прямують?
Я мовчав, не знаючи, що відповісти.
— Я не хочу туди… — промовив він.
— Згадай книжки про Джона Таннера й Чарлза Джонсона.
— Я не з тих, хто може вижити, харчуючись корою дерев та аґрусом…
— Ти виживеш і прославишся, — вів я своє. — Настане час, коли я приїду до тебе в гості й скажу твоєму приятелю Емерсону, що ти — справжній чоловік, а не якийсь там педик… тобто поет.
Брат промовчав.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 18. Приємного читання.
TextBook