— А чи не спадало тобі на думку, що ми на своїй шкурі відчули те ж саме, що відчували негри, коли їх забирали в рабство?
Десь опівдні ми вибралися з каньйону та поїхали далі прерією, укритою зеленими пагорбами. Скрізь цвіли айстри, примули та мак; також траплялися зарості чортополоху. Білі куріпки, угледівши нас, заховалися в чагарниках. Здавалося, що цій прерії не буде кінця. Ми їхали без упину, минаючи антилоп та оленів, які тут напасалися (також я побачив кількох бізонів, які, вочевидь, відстали від свого стада). Індіанці на якусь мить спинилися, щоб роззирнутися довкола, а тоді поїхали далі.
Нашу з братом оголену шкіру нещадно обпікало сонце. Коли воно досягло зеніту, я відчув запах горілої шкіри та зрозумів, що це тхне від мене самого (на той час я так утомився, що їхав, то провалюючись у сон, то прокидаючись). А подорож наша тривала. Ми пробиралися крізь густу траву, іноді заїжджаючи в тінь дерев, що росли біля струмків (але не зупинялися, щоб напитися). А тоді нас знову обпікало сонце…
Нарешті команчі зупинилися і, трохи посперечавшись, стягнули нас із братом із коней. Вони прив’язали нас одне до одного — спина до спини — та кинули під дерево біля струмка, доручивши охороняти вже знайомому нам підліткові.
— Рейнджери? — спитав я брата.
— Не думаю, — відповів він. — Індіанці стривожилися б. А вони досить спокійні.
Було дуже незвично розмовляти з Мартіном, не бачачи його обличчя.
— Може, це наш тато й решта? — висловив я припущення.
— Ні, — відказав брат. — Вони б наздоганяли нас. А індіанці побачили когось попереду.
Подумавши якусь хвилю, я зрозумів, що Мартін має рацію, і став роздивлятися довкола. Біля струмка росла виноградна лоза, а мені дошкуляв голод. Тож я покликав індіанського підлітка.
— Іста айте, — промовив він, коли зрозумів, про що я його прошу. — Ітса кета квасепе.
Я ще тоді не знав, що це означає «він поганий» та «він іще зелений». І підліток пояснив це мені ще й іспанською.
— Він каже, що виноград іще зелений, — про всяк випадок озвався Мартін.
— Мені й так зрозуміло, — пробурчав я.
Їсти хотілося аж так, що я не погребував би й незрілим виноградом. Тож підліток, зірвавши одне гроно, кинув його мені на коліна, а тоді — вимив руки в струмку. Виноград був такий гіркий, що мене мало не знудило. Та я не здавався й жував далі, бо в мене від спраги страшенно пересохли губи, і я сподівався, що виноград бодай трошки допоможе.
— Годиться, — сказав я братові.
— Хіба що для того, щоб дубити шкури…
— Тобі треба бодай чогось поїсти.
— Навіщо?..
Я запхав у себе ще кілька виноградин. На смак вони були такі, наче я окріп ковтав.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 16. Приємного читання.
TextBook