Філіпп Майєр Син

Син

Я поглянув на її плаский живіт. Цікаво — чи була вона бодай раз вагітна? Та щось підказувало мені, що ліпше про це не розпитувати.

— Гадаю, тобі все-таки варто було б повернутися, — сказав я натомість. — Навіть мені в Бастропі не подобається.

— Це так складно… — протягла вона. — Я навіть не знаю, як тобі це пояснити.

Досить часто буваючи в місті, я помітив, що за мною стежить якийсь хлопчисько. Згодом я дізнався його ім’я — Том Віппл (це був косоокий здихлик років тринадцяти-чотирнадцяти). Урешті-решт він підібрався й до будинку судді, що було вже дуже поганим знаком. Тож я назирці подався за ним до його дому і, щойно він пішов до лісу, — улаштував засідку.

Коли я поклав цього хлопчака на обидві лопатки, він, на диво, не надто й злякався.

— То це ти дикун-індіанець? — поцікавився Віппл.

— Еге ж.

— Індіанці вбили мого батька. То ти зараз маєш убити мене?

— Якого дідька ти за мною стежив?

— Люди кажуть, що ти крадеш у них коней.

— Я їх позичаю, а не краду.

— А ще — ти стріляєш із лука в курей і свиней.

— Я вже кілька тижнів поспіль цим не займаюся.

— Знаєш, чого найдужче хочуть мешканці нашого міста? Застрелити тебе з рушниці, от чого.

— Нехай лишень спробують, — зневажливо пирхнув я. — Але їм треба спершу навчитися тримати в руках рушницю, а не тільки косу та вила.

— А ти знаєш, що мій тато був рейнджером?

Знайшов кого дурити… Я ж не вчора прибув до Бастропа — знав уже про всіх його мешканців чимало. І зокрема те, що батько Тома Віппла був землеміром, якого разом з іншими такими самими землемірами вбили команчі. Хоча це була лише версія білих, майже кожен із яких не може відрізнити не те що команча від апача, а й індіанця від білого, який нап’ялив штани з оленячої шкури.

— Навчи мене викрадати коней, — після тривалої паузи попросив хлопчисько.

Наступного дня мені довелося розповісти Еллен про те, що Віппл вештається навколо її будинку. Ми з нею нишком вийшли крізь задні двері та подалися через ліс до вже добре знайомого мені струмка, де вона полюбляла пірнати. Я захопив із собою дві оленячі шкури — щоб ми не лежали на голій землі.

— Вони мають такий запах, ніби їх зняли нещодавно, — сказала Еллен. — Це справді так?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 187. Приємного читання.