Розділ «Філіпп Майєр Син»

«Ти — просто жалюгідна істота, — промайнуло у неї в голові. — Подумай лишень про свою маму!»

Зачувши плач Сьюзен у сусідній кімнаті, вона, підкоряючись владному інстинкту, схопилася зі стільця й кинулася до дверей. Та потім її зупинила думка, що секретарки впораються й без неї, тож вона знову сіла за стіл, втупившись поглядом у стоси документів. Атож, їй уже не розібратися, що тут і до чого, — залишається тільки вибирати папірці навмання. Звіт орендаря, звіт геолога… угода, що давно вже не дійсна… Жарко. Та з цим нічого не вдієш, як і з тим, у що вона себе втягнула. Їй було добре відомо, у яке ярмо доведеться впрягтися (хоча вона й досі намагається переконати себе в тому, що аж ніяк цього не знала). І от тепер вона не має права розпоряджатися власним життям — ним крутять, як тільки хочуть, інші. Усе, чого їй хотілося, то це, сівши в авто, поїхати якнайдалі від свого дому. Самій. І назавжди.

Джинні задрімала, а коли прокинулася — сонце досі перетворювало кабінет на розпечену духовку (невже кондиціонери не працюють?). Покопирсавшись іще трохи в паперах і викинувши ті, що вже точно не актуальні, вона лише махнула рукою: це безнадійно — їй не один місяць знадобився б, щоб у всьому тут розібратися. Краще вже прилягти на диван… Ну, ось, вона прокинулася, і вже початок шостої. Не зробила ні-чо-гі-сінь-ко.

Подивилася на себе в дзеркальце: обличчя набрякле, ще й із відбитками візерунка тканини, якою обшито диван. Десь усередині цього страховиська живе симпатична жіночка з ідеальною шкірою та кораловими вустами. Лишень у дзеркальці зовсім не видно цієї краси: волосся — наче висушена сонцем солома, зуби — укриті жовтим нальотом, під очима — сині кола (і це єдина барва, що збереглася на її обличчі).

Знову махнула рукою й знову «відключилася»; прокинувшись, побачила, що вже стемніло. Сяк-так привівши себе до ладу, виповзла з кабінету до кімнати секретарок.

Сьюзен солодко спала на колінах дівчини, яка залишилася в офісі (решта, певна річ, уже порозходилася по домівках). Секретарка сиділа тихо-претихо, боячись розбудити немовля.

— Пробачте мені… — промимрила Джинні.

— Та що ви! — захитала головою дівчина. — Вона ж таке сонечко!

Вираз обличчя секретарки був таким янгольським, що молода мати зрозуміла: вона каже це абсолютно щиро — догляд за дитинкою приносить їй лише радість. Джинні чогось стало зовсім кепсько.

— Дякую, що посиділи з нею, — мовила вона. — Ви не уявляєте собі, яким полегшенням це було для мене.

Дівчина лишень витріщилася на неї. Ну, звичайно, вона цього не уявляла. Для неї було б невимовною радістю стати мамою ось такої донечки, ну, і чиєюсь дружиною, звісно.

На щастя для Джинні, Генк у той час був далеко — у Канаді, куди часто їздив (як добре, що він усього цього не бачив і не чув!). Генк, Ґерман Джефферсон, їхній геолог, і Мілтон Брайс, юрист, — геть усі запевняли її, що тримають бізнес під контролем. Мовляв, протягом усіх цих двох років її присутність в офісі була абсолютно необов’язковою. Яка делікатність, яка м’якість! Так би одразу й сказали: «Ти нам узагалі не потрібна. Наш світ прекрасно може існувати й без тебе».

А як щодо її власного світу?

«Я зараз усе одно що мертва», — подумала жінка.

Коли Генк повернувся з Альберти, Джинні сказала йому, що тепер саме час найняти другу няню. Якщо він захоче ще одну дитину, тоді, можливо, і третю.

— Не кажи дурниць, — отакою була його відповідь.

Розмова відбувалася на кухні: там-бо Генк метушився, готуючи собі бутерброд (метушився, як завжди, дуже організовано, жодного зайвого руху).

— Невже це так принципово для тебе? — здивувалася вона, подумавши, що він має на увазі фінансовий бік питання.

— Дуже принципово. Бо я не хочу, щоб за нашими дітьми доглядали люди, які потім просто зникнуть із їхнього життя.

— То облиш бізнес і допомагай мені доглядати їх — так нам не потрібні будуть чужі люди.