Розділ «Філіпп Майєр Син»

Досить часто буваючи в місті, я помітив, що за мною стежить якийсь хлопчисько. Згодом я дізнався його ім’я — Том Віппл (це був косоокий здихлик років тринадцяти-чотирнадцяти). Урешті-решт він підібрався й до будинку судді, що було вже дуже поганим знаком. Тож я назирці подався за ним до його дому і, щойно він пішов до лісу, — улаштував засідку.

Коли я поклав цього хлопчака на обидві лопатки, він, на диво, не надто й злякався.

— То це ти дикун-індіанець? — поцікавився Віппл.

— Еге ж.

— Індіанці вбили мого батька. То ти зараз маєш убити мене?

— Якого дідька ти за мною стежив?

— Люди кажуть, що ти крадеш у них коней.

— Я їх позичаю, а не краду.

— А ще — ти стріляєш із лука в курей і свиней.

— Я вже кілька тижнів поспіль цим не займаюся.

— Знаєш, чого найдужче хочуть мешканці нашого міста? Застрелити тебе з рушниці, от чого.

— Нехай лишень спробують, — зневажливо пирхнув я. — Але їм треба спершу навчитися тримати в руках рушницю, а не тільки косу та вила.

— А ти знаєш, що мій тато був рейнджером?

Знайшов кого дурити… Я ж не вчора прибув до Бастропа — знав уже про всіх його мешканців чимало. І зокрема те, що батько Тома Віппла був землеміром, якого разом з іншими такими самими землемірами вбили команчі. Хоча це була лише версія білих, майже кожен із яких не може відрізнити не те що команча від апача, а й індіанця від білого, який нап’ялив штани з оленячої шкури.

— Навчи мене викрадати коней, — після тривалої паузи попросив хлопчисько.

Наступного дня мені довелося розповісти Еллен про те, що Віппл вештається навколо її будинку. Ми з нею нишком вийшли крізь задні двері та подалися через ліс до вже добре знайомого мені струмка, де вона полюбляла пірнати. Я захопив із собою дві оленячі шкури — щоб ми не лежали на голій землі.

— Вони мають такий запах, ніби їх зняли нещодавно, — сказала Еллен. — Це справді так?

— Еге ж. Я вбив цих оленів кілька тижнів тому.

— Мій маленький дикуне!

Її тіло вкривали яскраві сонячні зайчики; вона лежала, широко розкинувши ноги й випроставши руки. Повівав прохолодний вітерець, але камені під нами були теплі. Угорі похитували зеленими гілками кипариси; дуби ще не поспішали розпускати листя, і тому де-не-де можна було побачити клаптик блакитного неба. Така чудова погода була вже місяць поспіль і мала тривати аж до літа. Мені таке життя видавалося досить непоганим.