Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Марія не становить жодної загрози для нас.

— Я не збираюся більше терпіти її тут. Вона єдина людина в усьому світі, якої аж ніяк не повинно бути в цьому будинку. І саме її тобі забаглося прихистити.

— Тобі не вдасться мене ні в чому переконати.

— Ти гадаєш, я нічого не помічаю? Протягом останніх десяти років тобі було начхати на те, як часто ти миєшся й у що вдягаєшся. А тепер — лишень подивіться на нього! Помитий-зачесаний, у найкращий одяг вбраний… Сорочки з комірцями ти з якого переляку став носити, га?

Я промовчав.

— Вона не солом’яна вдовиця, з якою можна порозважатися й розійтися, сину. Подумай для різноманітності головою: через неї ми ранчо втратимо!

— Висловився? То йди собі.

Полковник залишився стояти на місці.

— Іди геть із мого кабінету, — повторив я.

Трохи згодом зустрічаю Марію в бібліотеці — як завжди, прикидаюся, що шукаю вкрай необхідну мені книгу.

— Як твої успіхи в роботі? — без усіляких передмов запитує вона.

— Та… я, власне, і не займаюсь тут ніякою роботою.

Обличчя Марії осяває усмішка, яка, утім, швидко згасає.

— Консуела мені дещо сказала, — зітхає вона.

— Чим би вона тебе не лякала — я не дозволю цьому статися.

— Пітере…

Вона злегка поводить плечима й кидає загадковий погляд на верхівки дерев за вікном. А я мимоволі роздивляюся її шию, а тоді — ключиці й плече, що трошки визирає з-під сукні. І руки в неї досі такі тонесенькі…

— Я ж розумію, що аж ніяк не повинна тут бути, — веде далі вона.

— Я подбаю про те, щоб мій батько нічого тобі не заподіяв.

— Та я не це маю на увазі.