Я промовчав.
— Тепер я розумію, — вів далі Мартін, — що саме через цю схожість вони нас і вб’ють. Ми з тобою, звичайно ж, безсилі перед своєю долею, та вони такі ж безсилі перед своєю. Тому вони й уб’ють нас. Ми-бо нагадуємо їм їх самих — те, що чекає на них згодом.
— Та замовкни вже! — не витримав я.
— Вони ж не звертають на нас уваги, — відповів він.
Це була правда — індіанцям зараз було байдуже, розмовляємо ми чи ні. Після того, як суперечка закінчилася, команчі, які наполягали на розправі з нами, підбігли до нас і знову заходилися нещадно лупцювати.
Коли все було скінчено, мій брат лежав, нерухомий, серед каменів, утупившись поглядом у небо. Він був іще живий… А я, захлинаючись власною кров’ю, підповз до річки. Перед очима в мене все розпливалося, і тому камені наче витанцьовували переді мною. У голові крутилася одна-єдина думка: якщо індіанці вб’ють нас із братом одночасно — це буде найкраще, що тільки може з нами трапитися. Раптом я помітив вовка, який стежив за мною з верхівки скелі. І пригадав того, якого я застрелив учора (тепер я зрозумів, що то був дуже поганий знак). Потім я згадав про тіла матері й сестри, до яких, певно, уже добралися дикі тварини. Але щойно я заплакав, мене уперіщили по голові.
Мій брат немовби схуд одразу фунтів на двадцять, а численні садна та подряпини надавали йому ще жалюгіднішого вигляду. Тим часом індіанці осідлали коней. Зрозумівши, що зараз мене посадовлять на поні, я напився води з річки, щоб бодай трохи приглушити страшенний голод.
— Ти теж напийся, — сказав я братові.
Проте Мартін лише похитав головою. Він лежав, прикриваючи руками свій сором, доки індіанці не здійняли нас на ноги.
— Хоч наступного разу попий води, — мовив я.
— Я думав, що це вже все, — обізвався він. — Аж раптом зрозумів, що ще живий. Як жорстоко…
— Краще навряд чи буде, — сказав я гірку правду.
Його плечі здригнулися.
Індіанці знову погнали коней труськом. Якщо команчі й були втомлені та голодні, то нічим не видавали цього (вони були збуджені, однак не стривожені). Озираючись час від часу, я бачив, як вони поступово просуваються вузькою стежкою на своїх конях. А Мартін тим часом знову розпочав свої балачки.
— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — я бачив усе, що вони робили з мамою та Ліззі. Я завжди думав, що, якщо людину розрізати, то з неї вилетить душа. Ліззі ж порубали на дрібні шматочки, і я не бачив, щоби з неї щось вилетіло. Я певен, що побачив би. Але нічого не сталося…
Я мовчав, наче він говорив не до мене. На якусь мить запала тиша. Та потім брат знову взявся за своє.
— Ти можеш уявити собі, щоб білі люди могли отак спокійнісінько проїхати стільки, скільки проїхали ці індіанці, і їхати собі далі?
— Ні.
— Їх називають язичниками, червоношкірими дияволами. Але тепер я розумію, що вони якісь напівбоги. Я б навіть назвав їх богами, якби не бачив на власні очі, що їх можна вбивати.
— Прошу тебе, замовкни…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 15. Приємного читання.
TextBook