Ми з нею ще довго сидимо так, рука в руці. Мабуть, ми могли б зайти й далі, та обидва добре знаємо, що це було б неправильно.
Розділ 34
Ілай Мак-Каллоу
Початок 1852 рокуБудинок моєї мачухи в Бастропі виявився хиткою спорудою з безліччю прибудованих кімнат. Звели цю халабуду, найпевніше, ще за тих часів, коли будівельні матеріали в Техасі були дефіцитом. Натомість подвір'я було досить непогане — просторе, укрите травою й квітами, акуратно огороджене побіленим парканом.
Моя мачуха (на вигляд вона мала років сорок — сорок п'ять) була, певно, утіленням образу, що виникав у головах індіанців при слові «блідолиці»: зі страшенно суворим обличчям, у туго зав'язаному капорі… коротше кажучи, її наче вигодували свого часу кислим молоком. Мене вона обдарувала при зустрічі таким промовистим поглядом, що одразу стало зрозуміло: я для неї типовий дикун, і край. На обличчях її синів (зростом вони обидва були вищими за мене) красувалися такі ідіотські посмішки, що я вмить уторопав: бахнеш отакого «макітрою» об дерево — гірше точно не зробиш… тож варто спробувати.
— Ти, мабуть, Ілай? — мовила мачуха.
— Еге ж.
— Ми тут дещо з одягу тобі підшукали, — вела далі вона. — Тепер ти зможеш одягатися так само, як і всі білі хлопчики. А пістолета — віддай, будь ласка, Джейкобові.
Її старший син потягнувся до мого кольта, однак я, лихого слова не мовивши, ляснув його по лапі.
— Тут прийнято тримати зброю під замком, — сказала мачуха. Джейкоб удруге простяг до мене свою клешню, однак, звичайно, отримав те саме, що й першого разу.
— Мамо… — скривився здоровило.
Мачуха мовчки поглянула на мене, а тоді сказала до сина:
— Та нехай уже так ходить!
Постелили мені в спальні хлопців, які все витріщалися на мою зброю (адже при мені був не тільки кольт, а й лук зі стрілами, а також великий ніж). Щойно мені показали будинок, я гайнув на вулицю. Мої зведені брати попрямували за мною назирці… Утім, це вони так думали. Заплутавши сліди, я позбувся цієї небажаної компанії та закопав у землю свого кольта й іншу зброю. При собі я залишив тільки лук зі стрілами та кілька дрібничок, що не повинні були нікого зацікавити.
Повертаючись назад, я помітив тих двох ідіотів, які ходили по колу, шукаючи мої сліди. Я подумав, що варто було б улаштувати на них засідку, але вирішив, що мені ліньки. І пішов собі далі.
На вечерю мачуха подала солонину, однак я не торкнувся її. Тож довелося налягти на кукурудзяний хліб із маслом (родина ця походила зі Східного Техасу, де не печуть пшеничного хліба; те, що в них знайшлося масло, можна було вважати дивом).
Я не захотів сваритися з мачухою через одяг, тож наступного ранку нап’яв на себе штани, сорочку й черевики. Взуття це виявилося для мене справжнім прокляттям: я ж бо відвик від нього так, що не зміг нормально ходити: два кроки — перечепився, ще крок — перечепився. Потішалися всі, хто тільки мене бачив! Самому ж мені було аж ніяк не смішно.
Тутешній суддя розпорядився, щоб я пішов до школи. Здобувати освіту я мав за державний кошт. Шкільним приміщенням слугувала одна кімната, напхом напхана дітьми всіх вікових категорій. Від неймовірно нудної лекції вчительки — це була молодесенька дівчина — мене похилило на сон, тож я підвівся. Мені стало шкода — мало не до сліз шкода! — усіх цих бідолашних дітей (їх було там понад два десятки), які не наважувалися перечити вчительці. Вони ж усе життя проведуть, займаючись такими самими безглуздими справами, як і тут! Учителька одразу забула про свої гарні манери, зрозумівши, що я зчиняю бунт. Вона схопила палицю й кинулася до мене — тож я, покружлявши трохи кімнатою (вирішив оце погратися у квача), вискочив у вікно й гайнув, куди очі світять.
Решту дня я провів, майструючи й ставлячи сильці. А ще, зазирнувши в чиюсь стайню, я побачив там кобилу та надумав трохи покататися. За годину я повернув її на місце. А на задній терасі чийогось будинку помітив дуже вродливу жінку середнього віку, яка сиділа, читаючи книжку. Її чудове темно-каштанове волосся вже сивіло; одягнена вона була лише в сорочку, адже вечір був теплий. Спостерігаючи за нею, я раптом побачив, як вона спочатку погладила свої груди, а потім — залізла рукою під сорочку… Це було вже занадто — мені довелося приділити собі кілька хвилин. Потому я подумав, що жити в Бастропі не так уже й погано.
Повернувшись до мачухи, я був дуже здивований, бо вона якимось чином дізналася про те, що я робив протягом дня.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 170. Приємного читання.