Розділ «Філіпп Майєр Син»

Наплававшись донесхочу, вона лягала поніжитися на сонечку, не підозрюючи, що її уважно роздивляються. На мій подив, між ногами в неї волосся теж де-не-де поблискувало сивиною. Щось підказувало мені, що суддя вже давно там не бував… Ти ба — у нього не лише з головою не все гаразд!

Одного дня мене зупинив на околиці міста суб’єкт, який назвався помічником шерифа. Пістолетом він мені не погрожував, лише чемно попросив піти разом із ним, щоб відповісти на кілька запитань. Я, звичайно, легко міг утекти від нього, та мені було тоді аж так нудно, що й в’язниця здавалася цікавим місцем. Тим більше, я ніколи ще там не сидів.

Виявилося, що в тюрмі — не так уже й погано. Дружина судді щодня частувала мене пирогами, які спекла власноруч. Зблизька вона здалася мені навіть вродливішою, ніж здаля: висока, дуже тендітна, із сумними сірими очима. Її манери та вимова не залишали жодних сумнівів, що вона — іноземка (англійка, як я потім довідався). Говорила красуня з таким вираженим акцентом, що іноді її важко було зрозуміти. Моєму братові вона сподобалася б, це я точно знав. Місцеві жінки, найпевніше, люто ненавиділи її, адже здебільшого мали таку статуру, що дозволяє й із розлюченим кабаном силою мірятися.

Якось до мене припхався й сам суддя Вілберґер (його породистих коней, до речі, я неодноразово позичав для нічної прогулянки верхи) і заходився читати мораль.

— Я розумію, — закудкудакав він, — що ти багато чого пережив. Але ж це не дає тобі права красти в мешканців міста коней і вбивати їхню худобу!

У відповідь я лише кивнув.

— Щоб ти знав, мені доводилося вішати людей за те, що вони, подібно до тебе, крали коней! — не вгавав суддя.

Я кивнув удруге. «Подібно до тебе, крали коней» — оце так маячня! Покатавшись, я завжди повертав їх на місце і, можливо, поводився з ними краще, ніж будь-хто до мене.

— Якщо ти ще бодай раз порушиш закон, покарання буде геть-то суворим! — торочив своє Вілберґер. — Це останнє попередження. Ти зрозумів мене? Чого мовчиш? Я знаю, що ти добре розмовляєш англійською — тобі ж і трьох років серед тих індіанців прожити не довелося.

— Вітерець лагідно повіває серед квіточок, — сказав я мовою команчів. — А ти смердиш, наче лайно бізона.

— Розмовляй зі мною англійською, — просичав суддя.

— Я разів із тридцять удовольняв себе, підглядаючи, як роздягається твоя дружина…

— Та англійською ж!

А я — більше ні пари з уст.

Суддя підвівся і, перш ніж піти, процідив крізь зуби:

— Ти не такий дурник, яким прикидаєшся, хлопче. Тож попереджаю: не змушуй мене застосовувати жорсткі методи.

Мене тримали замкнутим іще три дні. А коли Вілберґер поїхав, шериф випустив мене прогулятися тюремним приміщенням.

— Краще не серди суддю, — мовив він. — Я чув, що ти прибув сюди з трофейними скальпами. Але тут — у таку халепу можеш встряти, що й не викрутишся.

Я лише плечима знизав.

— А з кого ти знімав скальпи? — поцікавився він. — З індіанців?