Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Еге ж, — відповів я англійською. — І ще — з одного білого. Але він жив у Мексиці.

Шериф спочатку витріщився на мене, а тоді розреготався. І я теж засміявся.

— А це правда, — знову заговорив він, — що індіанці весь час тільки тим і займаються, що їздять верхи та стріляють?

— Ну, не тільки цим… — багатозначно протяг я.

— Тобто вони розважаються цілісінькими ночами зі скво? Зі старими й жирними, мабуть…

— Не вгадав, — похитав я головою. — Це дозволено робити тільки з молоденькими. Але, щойно вони стають заміжніми — усе, дзуськи.

Такі звичаї, судячи з виразу обличчя шерифа, неабияк сподобалися йому. Утім дивився він на мене надто недовірливо.

— Тій, котра перетворила мене на чоловіка, було тоді двадцять років, — вів я далі. — Інші дівчата, з якими я спав, були ще молодшими.

— Сучий ти сину… — із заздрістю мовив шериф. — Я б зовсім не заперечував, якби вони мене викрали.

А мені стало страшенно соромно через те, що я в такому тоні говорив про Квітку Прерій. І ще — про Ні За Холодну Воду, Річку З Водоспадом і Любить Ходити В Гості. Адже я раптом усвідомив, що саме вони по-справжньому любили мене, і після прощання з ними я більше ні від кого не отримував любові… Я підвівся й підійшов до вікна, почуваючись геть розбитим.

Шериф тим часом, судячи зі звуків, пішов до свого столу. Щось задзеленькало, і ось уже він знову стояв поряд зі мною. Простягнув мені склянку віскі.

— То що, у біса, там сталося? — стиха запитав він. — Чому ти взагалі повернувся до білих?

— Усі померли, — тільки й сказав я.

Думки про індіанців пробудили в мені страшенну тугу за людськими теплотою й турботою. Тож, щойно мене випустили з в’язниці, я попрямував до будинку своєї мачухи, щоб спробувати налагодити з нею стосунки. Нікого не заставши вдома, вирішив почекати; думки про те, як я втомився бути самотнім, гнітили мене. Та, як на гріх, ніхто не приходив, і я, не стерпівши, пішов до кімнати Джейкоба й Стюарта. Там я знайшов кілька непоганих сталевих крючків для вудок і забрав їх собі. Окрім того, я знайшов у тій кімнаті чималу купу пом’ятих порнографічних картинок. І, вирішивши «повеселити» мачуху, акуратно розклав їх на кухонному столі. Перш ніж повернутися до лісу, я поцупив усі їхні запаси пороху й капсулів.

Уночі я спав або просто неба, або у своєму курені. Удень — ставив пастки на єнотів, полював на оленів, а тоді знімав з усіх цих тварин шкури й дубив їх. Натрапивши одного разу на запруду біля старої бобрової греблі, де вода була аж брунатною від торішнього дубового листя, я закопав кілька шкур у мул. Відкопавши їх за кілька тижнів, побачив, що вони стали нічим не гіршими за ті, що я дубив звичайним способом (ну, хіба що трошки жорсткішими). До того ж хутро з них після довгого лежання в мулі повилазило саме собою.

Я добре знав, що білі мешканці Бастропа люблять мене так само, як, наприклад, митника. І тому намагався остерігатися їх, оскільки вони точно не подарували б мені подальшого катання на їхніх конях, ну, і стрілянини з лука в кабанчиків — також. Але, урешті-решт, я так утомився від самотності (життя в товаристві вовків та оленів аж ніяк не притупляло моєї туги за людьми), що таки не втримався й пішов до міста. А саме — до будинку судді Вілберґера, щоб поглянути ще раз на його дружину, адже мені страшенно хотілося сексу.

Нарешті жінка вийшла на терасу — посидіти й попити чаю. Спостерігаючи за нею, я відчув невимовне збудження, тож мусив довго вдовольняти себе, після чого заснув. Прокинувшись, побачив, що сонце вже спустилося досить низько. На терасі нікого не було, і я, роззираючись навколо, помітив невеличкий загін для свиней, де валялися в калюжах кабанчики й зовсім іще малі поросята. Шлунок мій одразу забурчав, нагадуючи про те, що сніданок він уже давно перетравив, а обіду — так і не дочекався. Тож я застрелив із лука одне порося, яке, звичайно ж, голосно заверещало. Та, незважаючи на це, ніхто туди не прибіг, і я, прочекавши досить довго, спустився й забрав свою здобич, а також поцупив у коптильні чималеньку порцію солі.

За кілька годин я вже лежав біля свого куреня, насолоджуючись приємним відчуттям ситості й спокою. Милуючись призахідним сонцем, я подумав, що ніколи в житті ще не їв нічого смачнішого, ніж оця хрустка, соковита поросятина. І чому тільки команчі так не люблять свинину?.. Десь удалині почулося вовче виття, і я завив у відповідь, а потім — слухав, як вони відповідають мені.

Наступного ранку дружина судді, як звичайно, вирушила на прогулянку до лісу, та цього разу я не подався слідом за нею. Негр із негритянкою, які прислуговували їй, саме кудись пішли — мабуть, їм закортіло сексу. Тож я, скориставшись цим, прослизнув до кухні й поцупив звідти пляшку солодкого вина та кілька сигар. Умостившись на дивані, я закурив сигару, та мене від неї мало не вивернуло і ще довго потім нудило. Голова пішла обертом, і я ліг, утупившись поглядом у стіну. Будинок був просто розкішний: дерев’яні панелі на стінах, пухнасті килими, різноманітні картини… Диван видався мені твердим, наче на ньому ще ніхто не сидів.

Розплющивши очі, я побачив, що наді мною хтось стоїть, і кинувся тікати — ще до ладу не пробудившись від сну. Але біля самісіньких дверей усе-таки зупинився.