Розділ «Філіпп Майєр Син»

Він так само приязно всміхався.

— Мені відомо, що ви ставите власникам ранчо автоматичні ворота, — вела вона далі, — та ми їх уже маємо.

— Чого ж ви хочете?

— Припустімо, я хочу, щоб ви розчистили землю навколо кожної свердловини в радіусі… — Джинні трошки подумала над тим, яку б велику цифру назвати, — п’яти тисяч футів.

— То ви хочете, щоб ми викорчували зарості мескітового дерева на вашій землі?

Вона ствердно кивнула.

— Ви бажаєте, щоб ми викорчували чагарники довкола кожної свердловини в радіусі п’ятисот шістдесяти восьми акрів?

Чи правильну цифру він їй назвав? Вона гадки не мала. І також не могла зрозуміти, як він зміг за одну мить підрахувати це без допомоги ручки й паперу. Що ж вона знала напевне — то це те, що він не повинен дізнатися про її невігластво.

— Загалом, — спокійнісінько мовила Джинні, — ми хочемо, аби ви розчистили саме таку ділянку землі навколо кожної свердловини — незважаючи на те, чи знайдете там нафту.

— Любонько, — розсміявся він (точнісінько як Фінеас!), — вам треба б знати, що ви перша з власників ранчо в усьому Південному Техасі, хто просить нас про таке.

— Я чудово знаю, — говорила далі вона, — що ви заплатили за землю ранчо Кінґ три з половиною мільйони плюс відрахування. Це було десять років тому, а результати — де? Ми дружимо з Бобом Клеберґом, і тому достеменно знаємо про все, що відбувається на цьому ранчо.

Надовго запала тиша, і Джинні знічев’я стала роздивлятися містян за вікном, які поспішали або до крамниці, або до ресторану. Може, їй і треба було вибачитися за надто зухвалий тон. Але вона знала, що цей чоловік хоче від неї того ж, чого й той, який припхався тоді до неї додому. Тож вона й далі мовчала — так, ніби могла спокійнісінько просидіти мовчки ще років зо сто. Менеджер теж дивився у вікно. Виразні очі, витончені риси обличчя — не те, щоб жіночні, але… словом, він успадкував від материної зовнішності значно більше, ніж від батькової. Джинні раптом збагнула, що він чудово усвідомлює, яке враження на жінок справляє його врода. Зараз він, напевно, приймав рішення, ретельно зважуючи всі «за» і «проти».

— На жаль, ми з вами не зможемо домовитися, — розвів він руками.

— А що як ми просто приєднаємося до вашого нафтопроводу?

— Цікаво, що це ви таке вигадали?

— Ну, просто нині він простоює майже порожнім — так і заіржавіти може.

— Якщо ви надумали бурити свердловини самостійно, міс Мак-Каллоу, то, дозвольте вас запевнити, — ви підете найкоротшим шляхом до банкрутства. І решту життя злидарюватимете в халупі, напхом напханій неграми та іншими жебраками. Якщо ж пристанете на мою пропозицію — ваша земля забезпечуватиме добробут вашої родини ще не одне століття. І, щоб отримати це, вам не доведеться нічогісінько робити — просто підписати угоду, та й годі.

Джинні знала, що все це неправда. Та водночас вона не могла сказати, чому саме. Крім того, вона боялася бовкнути щось таке, що викаже її цілковите невігластво, якщо цього вже не сталося. Тож дівчина, схопивши свою сумочку та потиснувши менеджерові руку, пішла геть — навіть не дочекавшись, доки офіціант принесе ті біфштекси. Слід було б заплатити три долари за свій, але — ні, вона не повернеться туди. Ну ось, можна й притишити крок. Містечко, що було назване на честь їхньої родини; довга вулиця із затишними навісами біля кафе, акуратно припаркованими машинами та цегляними фасадами магазинів; над усім цим — яскрава блакить неба. Джинні, неквапно простуючи бруківкою, подумала, що переймається через ті три долари за біфштекс навіть більше, ніж через те, що відмовилася від угоди на чотири мільйони.

А все-таки вона лише дурне дівчисько, і до «дорослої жінки», якою назвав її Фінеас, їй іще дуже далеко. Що там казав бухгалтер? Що уряд стягне з неї п’ять мільйонів податку за нерухомість? Якось не схоже на правду — як і балачки того менеджера. Фінеас казав їй, щоб не хвилювалася через це: їм іще можуть дати відтермінування, та це насправді її й не хвилювало. І ще він казав, що їм треба якнайскоріше знайти справді хороших майстрів із буріння.

Бруківка закінчилася, і парадно-вихідні туфлі Джинні занурилися в дорожню куряву — це їх викидати потім доведеться. Вона дійшла вже до тієї частини містечка, де у своїх убогих халупах животіли мексиканці (в одній кімнаті — по десятеро). Та сама картина, що й завжди: хмари мух в’ються біля шматків сушеного м’яса, що розвішані тут скрізь. Може, хутко повернутися назад — до ресторану, де, мабуть, іще сидить той менеджер?