Розділ «Філіпп Майєр Син»

Що їй відповісти? Що я завжди знав, що моє місце — тут? Що має настати такий день, коли я муситиму відстояти свої життєві переконання? Сорокашестирічний чоловік, який чекає на вирішальний поворот долі… що, найімовірніше, уже відбувся.

— Ти обіцяв мені, що я житиму в місті, коли діти поїдуть звідси.

— Знаю.

— У мене залишилося кілька років, протягом яких я ще буду бажаною для чоловіків. Якщо ти хочеш, щоб я переїхала до Сан-Антоніо сама — просто скажи. А ні — то ми могли б жити з тобою якийсь час тут, а якийсь час — десь, де є цивілізація.

— Цей дім без мене просто розвалиться. І я не можу на довгий час залишати полковника самого.

— Ну, звичайно ж… Боїшся, що він без тебе жити не зможе.

— Він, між іншим, уже має вісімдесят один рік.

Саллі лишень головою похитала. А тоді, відвернувшись, надовго задивилася у вікно.

— Це твоя остаточна відповідь? — мовила нарешті вона.

Посадив Саллі на потяг. Протягом останніх двох днів ми з нею кохалися чотири рази — це більше, ніж до того — за рік. Повернувшись до порожнього будинку, відчув страшенну порожнечу й у собі. Сів у авто й поїхав, куди очі світять… кілька разів відпускав кермо… ні, це не те. Для чогось це все та й треба — є у Творця якийсь вищий план… Я відчував, як по шкірі голови пробігає такий самий неприємний холодок, як і тоді, коли ми вирушили того фатального ранку до Ґарсія. Чи як тоді — багато років тому, — коли Фінеас узяв за недоуздок того вороного коня. Полковник хотів, щоб це зробив саме я. Та, дивлячись на всіх тих людей, я не зміг цього зробити.

Коли я повернувся, уже стемніло. Темрява панувала і в будинку. Я відшукав старий зошит, у якому ще в Остіні написав: «Сім видів самотності». Прочитав те, що колись там нашкрябав: «чоловік і жінка, які сидять поряд», «маленький хлопчик, який ухопився за ногу своєї матері», «холодний дощ», «вороняче крякання», «дівчачий сміх, що розноситься кам’яною вулицею», «розмова чотирьох поліцейських», «згадати свого батька». Потім же цей список розрісся до кількох сотень пунктів. Давно б уже треба його спалити. Ні, не зміг. Та ще й дописав: «мовчазний будинок».

Завтра треба буде звільнити всіх працівників (окрім Консуели та однієї-двох покоївок). Вони без роботи не залишаться — чоловіків нині активно кличуть на війну. Видам кожному з них пристойну суму грошей — заробіток за три місяці.

Намагався заснути, утім, усе було марно. Устав із ліжка та й подався блукати будинком, умикаючи всюди світло. Почув, як десь у дальній кімнаті з грюкотом зачинилося вікно — мабуть, од вітру. Не зміг більше терпіти цього, тож вибрався надвір — може, батькові у своєму хакале теж не спиться.

Розділ 25

Ілай-Тіететі

Група Пізона, який переганяв тисячу вкрадених коней, дісталася селища тижнем раніше за нас із Тошавеєм (ще кілька команчів, які вижили, повернулися трохи пізніше). Ми підрахували наші втрати — одинадцять воїнів. Однак плем’я раділо через те, що похід приніс так багато коней. Хоча ми мусили визнати: якщо так піде й надалі — у нас не залишиться воїнів, щоб їздити на тих конях.

Протягом решти літа команчі влаштовували ще походи — звісно ж, не такі масштабні. Молодим-бо воїнам були потрібні коні, щоб заплатити шлюбний викуп, і скальпи, щоб покращити свій статус у племені. Техаська армія вже завершувала будівництво другої лінії фортів — від Белкнапа до Абіліна й Мейсона. Та поселення білих уже перестрибнули й через цю межу. Старожили завжди казали, що бджолині рої — ознака близькості білих. Мовляв, знайшов багато бджіл — миль за сто знайдеш і поселення «блідолицих». Того року ми збирали мед майже біля долини Ллано. І хоча це, з одного боку, було добре, — та всі ми знали, що це означає.

Приїжджали команчерос, які дізналися про наш вдалий похід, і я переконав Тошавея подвоїти ціну за коней. Зазвичай команчі могли продати коня за дешевеньке намисто чи кілька ярдів ситцю. Та зараз ми вимагали за свій товар зброю, набої, сталеві вістря для стріл і, звичайно ж, їжу. Я в походи не ходив — полював собі, об’їжджав диких поні та, звісно, проводив дні й ночі поряд із Квіткою Прерій. Вона вже не соромилася мого товариства: я ж бо за своїм статусом уже зрівнявся з Неекару й Ескуте, хоча моє вміння стріляти з лука й інші бойові навички були ще аж ніяк не на тому рівні, що в них.

Наприкінці літа відбулася знаменна подія: ми впіймали молодого мисливця на бізонів — «блідолицього», який разом зі своїми компаньйонами просунувся далеко за територію, де їх могли захистити рейнджери й армія. Ми наштовхнулися на цих мисливців біля каньйону Пало-Дуро та швиденько перебили їх усіх — окрім одного. Цей бідолаха здійняв руки вгору, а я, чудово знаючи, що з ним робитимуть команчі, миттю націлив на нього лук, та мене штовхнув Пізон, і я схибив.

Мисливець — синьоокий та світловолосий — мав близько тридцяти років і здався мені аж ніяк не схожим на лиху людину. Мені з його майна дісталися рушниця «Спрінґфілд» і форми для лиття куль, чому я неабияк зрадів. Але найголовнішим трофеєм для команчів був сам «блідолиций» — живий і неушкоджений. Тож його вирішили забрати до селища, щоб закатувати.