Розділ «Філіпп Майєр Син»

Наступного ранку «блідолиций» був уже мертвий. Обличчя й шия в нього роздулися, та на це, схоже, ніхто не звернув уваги. Команчі здебільшого були розчаровані — ось і ще один знак, що свідчить про настання інших часів. Бо, якщо б усе було так, як раніше, — жертва промучилася б іще два-три дні.

Хай там як — проти мене жодних обвинувачень ніхто не висував. Квітка Прерій і надалі спала зі мною, тож Тошавей сказав, що охоче подарує мені кількох коней для шлюбного викупу. Хоча потім він, винувато кахикнувши, мовив, що півсотні коней — це надто дорого. Часи ж бо вже не ті.

Мені подарували того самого плаща зі шкури бізона, а також — власне тіпі. Тож цей рік, що вже завершувався, видався для мене досить непоганим. Полилися осінні дощі, і спека покинула прерії. Ночі стали холодними, та дні стояли сонячні, і дичини навколо було вдосталь. І ми з Квіткою Прерій уже взялися будувати плани на майбутнє.

Минуло кілька тижнів відтоді, як помер білий мисливець. Люди в нашому селищі стали хворіти.

Розділ 26

Джинні

Війна закінчилася. Протягом кількох тижнів після цього Джинні сподівалася, що життя зміниться. Та ні — все залишалося таким, як і раніше. Брати покинули її, вакуерос — займалися своїми справами без неї, та вона й не бачила жодного сенсу в тому, щоб допомагати їм наближати ранчо до розорення. Кілька разів дівчина, доходячи до крайньої точки відчаю, пакувала валізу, аби поїхати до Джонаса. Та щоразу щось зупиняло її: у глибині душі вона знала, що в Берліні все буде так само, як і в Принстоні. Брат не знаходитиме часу для неї й лишень вигадуватиме якісь виправдання, щоб вона відчепилася.

Аби бодай якось розвіяти нудьгу, Джинні їздила то до Каррізо по продукти (і завжди щось та й забувала купити), то до Сан-Антоніо — до кравчинь, які все обіцяли познайомити її з якимись хлопцями, та це так обіцянкою й залишалося. Навідувала вона й Фінеаса, щоразу сподіваючись, що він запросить її зостатися жити в нього. Вони б сиділи вечорами на терасі його величезного будинку — звідти, певно, можна було побачити весь Остін як на долоні — та розмовляли про все на світі… Ні. «Ти доросла жінка й маєш жити своїм життям» — ось що Джинні одного разу почула від нього. Тож їй доводилося під час візитів до Остіна зупинятися в «Дрісколлі».

Того року земля розквітла — трава залишалася зеленою все літо. Треба було б закупити кілька сотень голів худоби. Та ні — це вже стало розкішшю, як і коні, та й трава теж; бідніші ранчо тепер були схожі на брудні прогалини серед зелені. І взагалі — нехай краще трава зеленіє, ніж корови всю її винищать.

Раз на тиждень Джинні вирушала на прогулянку верхи, осідлавши батькового Генерала Лі, хоча Салліван і казав — може, й правильно, — що цього коня треба пристрелити. Генерал кілька разів обдурював її: спочатку вдавав смирненького коника, та тільки-но вона сідала в сідло — починав хвицатися й навіть ставав дибки. Тож дівчина неодноразово падала з коня. А тоді вставала й казала, що якби не вона — його б уже пристрелили, тож він має бути вдячним.

Та Генерал не проявляв ані найменшої вдячності — мабуть, відчував, що вона його не любить або ж недолюблює через те, що сталося з батьком. А може, він хвицався просто через те, що йому страшенно нудно було стояти в стайні без роботи. Коли тобі нічим зайнятися й ти не бачиш нічого гарного попереду — поступово звикаєш сердитися на життя.

Колись Техас був повен мустангів — їх було, може, п’ять мільйонів, а може, десять. Коротше кажучи — не злічити. Та ось настали часи Великої війни, і цих коней переловили та перевезли кораблями до Британії. Ось так війна й шкуродерні майже не залишили в усьому Техасі диких поні. Джинні ще пам’ятала ті часи, коли ковбойських коней, які поволі вже старіли, відправляли до Східного Техасу — тягати плуги. Та згодом цих трудяг витіснили трактори, тож такі коні до старості більше не доживали: ішли на корм іншим тваринам.

Нафта — ось що справді має значення. Союзники використали сім мільйонів барелів протягом війни, і дев’яносто відсотків цієї нафти прийшло до них із Америки — переважно з Техасу. Великий Дюйм і Малий Великий Дюйм — без цього жодної висадки в Нормандії не було б. Союзники припливли до берегів Перемоги морем техаської нафти.

Іноді Джинні замислювалася над тим, що було б, якби ці нафтопроводи не змогли добудувати. Може, якби не відбулося визволення Європи — Клінт і Пол були б досі живі? А може, війна тривала б дотепер, призвівши до загибелі Джонаса? Кажуть, що довелося піти на дуже великі жертви заради того, щоб війна закінчилася.

Вона цього не розуміла. Це все одно, що дозволити коневі скинути себе через те, що боїшся злізати. Так чи інакше, після закінчення війни виявилося, що росіяни нічим не кращі за Гітлера.

Ні, до Європи їхати їй не варто. Урешті-решт, вона не бродяче цуценя, щоб бігти за Джонасом на край світу. Щось та й зміниться — вона це вже відчуває.

Після того як вакуерос усе з’ясували з нахабою-орендатором, до неї більше не приїжджали жодні відвідувачі. Та ось одного дня надійшов лист від менеджера з «Гамбл Ойл». Він запрошував її на ланч.

Зустрілися в містечку. Менеджер одразу сподобався їй: вишуканий костюм, акуратна зачіска (волосся його було вже помітно посріблене сивиною), засмагла шкіра, тонкі риси обличчя. Замовивши біфштекси, він без зайвих розмов запропонував за оренду всієї її землі чотири мільйони доларів плюс двадцять п’ять відсотків відрахувань.

Це було вдвічі більше, ніж те, що пропонував той тип із «Саузерн Мінералс». Але Джинні, спочатку вдавши, що ретельно обмірковує пропозицію менеджера, запитала:

— Що ще ми від вас отримаємо?