— Піду-но вполюю якусь дичину, — мовив я.
Він лишень пильно глянув мені в очі.
— Зі мною все гаразд, — відповів я на цей красномовний погляд.
Коли ти не хочеш наштовхнутися на змію — знаходиш їх цілими кублами. Коли ж вона тобі потрібна — нізащо не знайдеш. Досвідчені воїни змащували отрутою гадюки вістря бойових стріл, але я ще не ризикував цього робити — боявся ненароком подряпатися. Утім, мені все-таки доводилося вже витискати отруту зі змій, і тому я більш-менш знав, що робити. Тож після майже цілого дня пошуків я вбив-таки велику ветсецукі (гримучу змію), яка грілася на сонечку. Коли гадюка припинила смикатись, я відрубав їй голову, загорнувши її у шматок оленячої шкури.
Того вечора полоненому знову дали бульйону й води. Індіанців біля нього сиділо ще менше — близько півсотні: вони спокійнісінько вечеряли, спостерігаючи за ним. Я пішов до свого тіпі — нібито спати. Насправді ж я дочекався, доки всі команчі розійдуться по домівках, та й вийшов надвір. Темрява довкола панувала, як на замовлення, непроглядна. Я став тихенько пробиратися до того місця, де був прив’язаний до кілочків «блідолиций».
Щойно він зрозумів, що це я, то видав якийсь нерозбірливий звук. Може, хотів сказати «змилуйся», а може — просто застогнав.
План мій був, власне, дуже нерозважний: у майже цілковитій темряві витиснути отруту зі зміїної пащі просто в рота полоненому. Та я за допомогою ручки свого ножа все-таки зумів це зробити. Отрути витекло дуже мало — якась крапля чи дві, але чоловік засмикався.
— Не опирайся, — мовив я. — Нехай просто протече всередину тебе.
Окрім того, я прорізав ножем крихітну ранку в нього на шиї, щоб закапати туди отруту, яка залишилася. І під час цього, здається, подряпав собі руку.
Ритм його дихання вже став змінюватися.
Я пішов до струмка й ретельно вимився.
Повернувшись до свого тіпі, я побачив, що Квітка Прерій уже лежить, роздягнена, у моєму ліжку. Настрій вона мала такий самий, як і минулої ночі.
— Де це ти ходив? — спитала вона після всього.
— Та… гуляв, та й годі.
— Ти повернувся весь мокрий.
Я помовчав, прислухаючись до себе; рука моя вже відчутно боліла.
— Тебе справді не турбує те, що вони виробляють із тією людиною? — не втримався нарешті я (вийшло голосніше, ніж мені того хотілося).
— Ти переймаєшся через нього, бо він білий.
— Мабуть, не тільки тому.
— Про таке не слід говорити ні з ким.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 117. Приємного читання.