Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Але ж і ганси мають такі кулемети?

— Авжеж, мають.

— Ну, що ж — я сподіваюся, ви з полковником весело провели час, пострілявши з нього.

Саллі помовчала, а тоді заговорила знову, скрушно похитавши головою.

— Коли ви стріляли, я думала про Ґленна та Чарлі й не могла думати ні про що інше.

— Знаю.

Я помітив зморшки навколо її очей: вони стають глибшими щороку, як і в мене. Осяяна променями вранішнього сонця, вона здалася мені схожою на мою маму — світле волосся, біла шкіра… От тільки, на відміну від неї, Саллі завжди має в голові якісь глибокі думки. Та сьогодні вона, мабуть, утомилася думати хай би там про що. Я підійшов до неї та пригорнув до серця.

— Я не знаю, чи зможу далі тут жити.

— Ти завжди так казала.

— Але я справді більше не можу.

Знизавши плечима, я випустив її з обіймів, та вона пригорнулася до мене ще міцніше.

— Ми з тобою повинні бути разом, — прошепотіла вона. — Уже багато тижнів ти мене навіть не торкався.

— Як і ти — мене.

— Ні-ні, ти просто не помічаєш нічого.

— З нашими хлопчиками все буде гаразд.

— Піте, — зітхнула вона, — ти бодай колись розмовляв із кимось відверто?

— Ні з ким, — відповів я, не зовсім второпавши, до чого Саллі хилить.

— Тоді поговори зі мною. Поділися тим, про що думаєш. Тільки скажи не те, що я, на твою думку, хочу почути, а… правду.

— Не розумію, чого ти хочеш від мене.

— Так, я знаю, що я не з тих дружин, які весь час намагаються догодити своїм чоловікам, — вона пильно поглянула мені в очі. — І ніколи такою не була.