Розділ «Філіпп Майєр Син»

Замість того щоб прилягти на диван, вона зарядила кілька револьверів (хоча вже не дуже-то й довіряла цій автоматиці) та поклала їх у кошик. А тоді обійшла будинок, де-не-де залишаючи один із пістолетів, наче квіти розсаджувала. Велика ваза біля вхідних дверей — згодиться; порожня полиця на кухні — теж підійде; біля її улюбленого дивана — обов’язково треба залишити один; ну, і ще один — біля ліжка, звичайно.

Вона вийшла на терасу (видно звідси було далеко — майже до головного шосе) та взялася обмірковувати те, що сталося. Викликати шерифа? Ні-ні, краще розповісти про все це своїм вакуерос. І нехай хтось із них застрелить того вискочку-орендатора. От би вона пораділа. Дівчина сіла, задивившись на хмари, й уявила, як би це було. Він би, мабуть, як той бик чи кабан, повалився носом у землю, і все. Але… чому в неї так тремтять руки?

«Це я божеволію, чи що?» — промайнула думка.

Джинні знову зайшла до будинку й зупинилася біля великого дзеркала. Та вона ж іще дитя! Грається в дорослу, носячись із тією зброєю. Невже вона справді божеволіє?

Дівчина зітхнула з полегшенням, коли почула голоси кухаря й однієї з покоївок, які про щось весело гомоніли. Вона, щоправда, не була впевнена, що не розмовляла сама із собою (може, її чула котрась із покоївок?). Невже Джонас, батько й бабуся мали рацію, коли казали, що їй тут не місце?

Вона побачила, як на вершину далекого пагорба підіймалася перша вантажівка вакуерос, що везла коней із пасовиська. Потім показалася друга вантажівка, а тоді — третя. Джинні раптом подумала, що розповісти їм усе буде зовсім не важко. І що станеться потім із тим орендатором — її не обходить.

«Не обходить! — подумки повторила вона. — Мені справді байдуже, що з ним буде. Тут не Північ, щоб отак безсоромно чіплятися до дівчат!»

Ні, не треба тягати із собою рушницю. Необхідно оточити себе стіною, що завжди сховає від небезпеки, — стіною з людей, які працювали на батька, а тепер працюють на неї й готові захищати її.

Салліван і вакуерос обов’язково знатимуть, що робити. Тож треба розповісти їм усе негайно — доки вона не розгубила своєї рішучості. Може, той суб’єкт був не таким уже й виродком, і, може, вона його просто неправильно зрозуміла. Але як іще їй, молодій дівчині, було розуміти таку поведінку?

«Ти була тут сама-самісінька, і він чіплявся до тебе!» — подумки нагадала вона собі.

Тож він обов’язково повинен заплатити за це. Не життям, але… коротше кажучи, його потрібно якось покарати, навіть Джонас погодився б із цим. Як саме — вона не знала, та їй було байдуже. Ураз згадався дотик його бридкої руки. Ось вона вже вибігає за двері. Г’юґо саме оголосив, що вечеря готова, та їй зараз не до того.

Розділ 24

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

25 березня 1917 року

Знову панує посуха, та ціни на м’ясо не падають через війну. Сьогодні всю ніч уявляв зелену, квітучу землю зі свого дитинства, а може, зі своїх мрій. І, відсунувши важкі штори, мимоволі сподівався побачити її за вікном. Але побачив те, що й завжди: біля будинку ще росте трава, а далі — лише чагарники й білі вапняні прогалини. Мій батько має рацію — цю землю сплюндровано навіки, причому за життя одного-єдиного покоління.

Не сидиться полковникові на місці — ось, наприклад, нещодавно став наймати агентів, щоб приманити сюди північних фермерів. Ці агенти показуватимуть довірливим янкі наші найкращі ферми, які активно зрошуються, і найкращі будинки (такі, як наш). А тоді підсовуватимуть їм шматки сплюндрованої, безплідної землі за ціну, у п’ятсот разів більшу, ніж та, яку платили за них нинішні власники. Мені ж полковник звелів не плутатися в нього та його приятелів під ногами.

Два місяці мій батько поливав наше брудне подвір’я водою з резервуарів. І ось тепер у нас є газон. А ще — на струмку, що протікає Евереттовим пасовиськом, спорудили греблю для зрошення тих ділянок землі, які видно з нашої тераси. Айк Рейнолдс одного разу прийшов, щоб спитати, куди це поділася вода з його землі. Та полковник примудрився переконати його в тому, що так треба.

Струмки в Каррізо — і ті майже висохли; кажуть, через те, що багато води йде на зрошення земельних ділянок. Висихає водойма за водоймою, і вся планета, здається, перетворюється на пустелю. Так ми, люди, скоро вимремо, і замість нас на Землі пануватиме якийсь інший вид. А якщо люди знову з’являться… а чому б і ні? Я, мабуть, поквапився народитися на цей світ — потрібно було почекати з тисячу років або ж і з десять тисяч. Повинні ж урешті-решт настати часи, коли мого батька й подібних до нього вважатимуть кимсь на кшталт стародавніх римлян, які згодовували християн голодним левам.

6 квітня 1917 року

Почув, як Чарлз, Ґленн і полковник розмовляли сьогодні ввечері у вітальні, та одразу ж замовкли, коли побачили мене (звісно ж, я пішов із кімнати). Минають роки й десятиліття, утім нічого не змінюється — полковника без слів розуміє хто завгодно, лише не я. Сьогодні Вілсон оголосив війну Німеччині.

9 квітня 1917 року

Чарлз і Ґленн, підійшовши до мене, сказали, що вони обидва вирішили піти на війну. Я відповів, що краще почекати до кінця року, коли буде легше знайти робітників, які замінять їх на ранчо. Та не переконав, звісно.

— У нас що — грошей немає, щоб когось найняти? — тільки й мовив Чарлі.