Розділ «Філіпп Майєр Син»

Саллі весь день провела в своїй кімнаті, не в змозі підвестися з ліжка.

Мої сини не могли вибрати собі гіршої нагоди піти на війну, ніж ця. Кулемети, снаряди вагою в півтонни. Я завжди вважав, що після колонізації Америки європейці повернулися до кам’яного віку. Утім, найпевніше, вони й не вибиралися із цієї епохи. Сімсот тисяч загиблих — і це тільки під Верденом. Що нам потрібно — то ще один льодовиковий період, який запроторив би всіх нас до океанського дна. Тоді б Господь зміг розпочати все спочатку.

Наші сини поїхали сьогодні потягом до Сан-Антоніо, а Саллі пакує речі, щоб переїхати жити до своїх родичів у Далласі.

— Краще б у нас доньки народилися, Пітере, — сказала вона.

— Еге ж, — тільки й відповів я.

— Може, поїдеш зі мною?

Я навіть не зміг їй до ладу пояснити, чому не зможу жити в Далласі.

Зловісний знак: тільки-но поїхали Ґленн і Чарлз — прийшло повідомлення з пошти про довгоочікувані кулемети «Льюїс». Ми з полковником, випивши по кілька склянок джулепу, вирішили подивитися на цю зброю в дії.

Ми вибрали найбільший магазин — майже на сто набоїв — і зарядили кулемет; довелося довгенько розбиратися, що там і до чого. Коли ми вже спрямували його на зарості опунції, до нашого поля зору потрапила невеличка зграя диких свиней. Ох, не пощастило ж їм!

Відстань до них становила близько чверті милі. Але ж для «Льюїса», якщо вірити інструкції, це була аж ніяк не межа — з нього можна було влучити в ціль із відстані, утричі більшої за цю. Зір полковника вже був таким кепським, що стріляти довелося мені, а він, узявши до рук польового бінокля, приготувався направляти мене. Тож я ліг на землю за кулеметом, а батько залишився стояти поряд. Раптом я побачив удалині знайому тінь, яка махала мені рукою.

Ми налаштували приціл, і я дав короткий залп — близько п’яти пострілів.

— Сучий ти сину, Піте! Ярдів на тридцять схибив!

— Це мабуть, вітер, — пробелькотів я крізь шум у вухах, удаючи, ніби поправляю приціл.

— Вони там досі риються в землі. То ти стрілятимеш чи боїшся в штани наробити?

Я націлився точнісінько на середину стада (свині здавалися звідси брунатними цяточками на тлі зелених кущів) і дав іще один залп. Це було схоже на те, ніби за паровоз тримаєшся або ж стріляєш із пожежного шланга.

— Лівіше! — вигукував над моїм вухом полковник. — А тепер — правіше… знову ліворуч… ще лівіше! Ліворуч, ліворуч!

Підкоряючись його командам, я спостерігав, як здіймаються хмарки пилюки серед брунатних плямок, що швидко рухаються.

— Заряджай другий магазин! Вони там іще повзають!

Я зарядив.

— От сучий син, — бурчав полковник. — Невже там справді чотириста ярдів?..